Тема кохання у поезіях Г. Гейне

У своїй “Книзі пісень” Гейне відтворив історію духовних шукань ліричного героя. Без кохання немає щастя, а без щастя життя взагалі втрачає сенс – такий провідний мотив цієї збірки. Адже “Книга пісень” була присвячена нещасливому коханню до кузини Амалії, дочки відомого гамбурзького банкіра, у будинку якого мешкав юний Гейне. Назву збірки автор запозичив у Петрарки: “канцоньєре” у перекладі також означає “книга пісень”. У такий спосіб поет наслідує багатовікову традицію оспівування недосяжного кохання. І для цього Гейне оби­рає форму народної пісні, яка у нього часто схожа на ліричний монолог. Однак для поета завузькі рамки одного жанрового різновиду, оскільки його насамперед цікавить зміна настроїв і почуттів ліричного героя. Саме тому у книзі з’являються вірші, написані у формі сонета, балади, романсу.

У його надзвичайно мелодійних за звучанням поезіях використано особли­ві, характерні для романтичної традиції прийоми: тут і чудова природа, і квіти, і спів пташок, і морські простори, і східні мотиви…

Крім того, “Книга пісень”, яку ще інколи називають романом (або повістю) у віршах, складається з чотирьох циклів: “Страждання юності”, “Ліричне інтер­мецо”, “Повернення на батьківщину”, “Північне море”.

Свій перший цикл Гейне створює в суто романтичному ключі. В основі його поезій – контраст почуттів, трагічні історії нещасних закоханих, містика й кла­довищенські мотиви.

Другий цикл “Ліричне інтермецо” доволі схожий на любовну оповідь, у якій простежується зміна почуттів ліричного героя: від суму за коханою до короткої миті щастя, розлуки та страждання за минулим.

На мою думку, мотив страждання тут слід сприймати як своєрідний спосіб духовного очищення героя. Тому що це, врешті-решт, допомагає йому з іроні­єю ставитися до любовних негараздів. Поступово Гейне починає іронізувати і над звичними фольклорними образами. Він вдається до характерної кінцівки, за допомогою якої знижує, “приземлює” власні ілюзії:

І сині фіалки її оченят,

Троянди щічок і білі лілеї

Маленьких ніжних її рученят

Цвітуть, та цвітуть, і горять,

І тільки серце засохло у неї.

До цього циклу належать і вірш про сосну (кедр), що також має виразну лю­бовну спрямованість.

Ця поезія уже не про трагічне кохання, а швидше про глибоко самотніх лю­дей, які прагнуть бути разом, однак через обставини не можуть з’єднатися. Кедр і...

пальма ростуть у різних умовах, вони абсолютно різні й зовні, тож їх, на мою думку, об’єднує саме лише бажання позбутися самотності, прагнення мати ко­гось близького по духу.

Загалом, пейзажні замальовки є особливістю збірки, адже природа у Гейне постає як жива істота, що разом з героєм може сумувати й радіти:

Чому троянди немов неживі,

Кохана, скажи мені?

Чому, скажи, в зеленій траві

Фіалки такі мовчазні?

У третьому циклі (“Повернення на батьківщину”) образ коханої заступає об­раз батьківщини – втраченої, але знову здобутої. Тут ліричний герой, повернувшись із подорожі, починає по-новому переосмислювати те, що з ним відбувалося в юності. Його вже не бентежать думки про кохання, він навіть спроможний вести світські розмови, не згадуючи постійно ім’я своєї обраниці. Звільнившись від гіркого почуття нерозділеного кохання, ліричний герой по-новому сприймає життя, що постає перед ним у всьому розмаїтті: хлопчик у човні, будинки, корови, водний канал.

Юнацькі страждання для нього тепер важливі лише як спогад. У цьому ж ци­клі розміщено й відому поезію про Лорелею – нещасну загиблу красуню, яка, сидячи на узбережжі поблизу скелі, зачаровує всіх, хто пропливає Рейном.

Мені здається, що для Гейне образ Лорелеї став утіленням саме згубних чарів кохання, якого тривалий час не міг позбутися його ліричний герой.

В останньому циклі збірки, написаному вільним віршем – верлібром, тема кохання зникає. Героя тепер вабить морська стихія, надводне й підводне життя моря, міфи та уявлення, пов’язані з водним простором.

Як бачимо, мотив кохання охоплює лише три цикли збірки, що пов’язано із духовним становленням героя. А оскільки Гейне оспівує насамперед любов земну, то через певні жіночі образи він намагається відтворити також внутрішній розвиток і духовні шукання свого героя.

Мабуть, тому й з’являються у збірці образи жінки-музи (“А. В. Шлегелю”), жінки – фатуму (“Не знаю, що стало зо мною…”), жінки-перлини (“Красуня-рибалка”), Гейне називав себе останнім романтичним принцом своєї “неромантичної епохи”. До нього мало хто з поетів так тонко передавав порухи душі, настільки органічно поєднував фольклор із поглядами сучасної йому людини. Тож не дивно, що образ його романтичного героя досі приваблює читачів “Книги пісень” своєю щирістю почуттів і таким зрозумілим прагненням бути щасливим.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...