Сюжет і композиція роману Герой нашого часу Лєрмонтова М. Ю
Тема роману Лєрмонтова “Герой нашого часу” (1840) – зображення суспільної ситуації 30 – 40-х років XІX століття. Цей період в історії Росії прийнято називати “межвременьем”, тому що суспільство переживало так звану зміну ідеалів. Восстаниедекабристов потерпіло поразку, що свідчило про помилковість їхніх суспільно-політичних переконань. Але, розчарувавшись у декабристських ідеалах, суспільство поки ще не сформувало нових суспільних цілей.
Таким чином, молоді люди (у тому числі й Лєрмонтов), що живуть в 30 – 40-е роки, можуть бути
По-перше, герой – це просто учасник події; по-друге, герой – це людин, що зробив подвиг доблесті й честі; по-третє, слово
” – скажуть вони – “Не знаю””. “Герой нашого часу” – соціально-психологічний роман: Лєрмонтов описує стан російського суспільства в період межвременья, а головна увага приділяє розкриттю характеру Печорина – представника сучасного російського суспільства. І сюжет, і композиція служать рішенню цього художнього завдання.
Сюжет роману незвичайний. У ньому відсутня експозиція: читач нічого не знає про життя Печорина до його приїзду на Кавказ, хто його батьки, як він виховувався, яке в нього утворення, чому він виявився на Кавказі. У сюжеті немає й зав’язки – наприклад приїзду Печорина на Кавказ. У романі сама дія представлена як ряд епізодів з життя головного героя, описаних у п’яти повістях Тому у романі п’ять кульмінацій, які одночасно є кульмінаціями окремих повістей. У романі є розв’язка: це повідомлення, що “Печорин, вертаючись із Персії, умер” (передмову до “Журналу Печорина”).
Таким чином, загальна сюжетна лінія роману представлена тільки кульмінаціями й розв’язкою. Кожна окрема повість має свій закінчений сюжет Це можна легко довести на прикладі “Тамані”. Зав’язкою повести є нічна сцена, коли Печорин випадково підглядів зустріч контрабандистів. Опис же містечка Тамані, будинку, де Печорин одержав тимчасовий постій, і мешканців цього будинку – експозиція повести. Кульмінацією стає сцена нічного побачення, у результаті якого герой ледве не потонув.
Розв’язка наступає відразу ж після невдалого побачення: Печорин бачить, як дівчина-контрабандистка спливає зі своїм милим Янко, прихопивши більші вузли, у яких, як потім з’ясувалося, були речі, украдені в Печорина. Повість закінчується своєрідним епілогом, де головний герой міркує про свою пригоду й про свою нещасну долю – руйнувати всі навколо себе. Композиція роману також, як і сюжет, незвичайна. Як уже було відзначено, загальний сюжет роману не має експозиції й зав’язки, а розв’язка перебуває в середині тексту. Весь роман побудований по кільцевій композиції: починається з “Бели” і кінчається “Фаталістом”, тобто час обох повістей ставиться до періоду служби головного героя в далекій гірській міцності, спочатку й наприкінці присутні два герої – Максим Максимович і Печорин.
Крім того, п’ять повістей, які становлять весь добуток, розташовані дивним образом, з порушенням тимчасової послідовності По натяках, розкиданим у романі, з огляду на логікові розвитку дії, можна затверджувати, що повести повинні бути розташовані в такий спосіб: “Князівна Мері”, “Бела”, одночасно з нею “Фаталіст”, потім “Максим Максимович”. Літературознавці сперечаються про місце в цьому ряді повести “Тамань”. По одній версії “Тамань” відкриває пригоди Печорина на Кавказі, по інший – ця повість може бути поставлена в будь-яке місце хронологічного ланцюга, тому що в “Тамані” відсутні які-небудь відомості або натяки на події в інших повістях. З наведених точок зору більше переконливої здається друга.
Повести у романі розташовані не в хронологічній послідовності, а саме: “Бела”, “Максим Максимович”, “Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст”. Чому ж Лєрмонтов вибирає саме таку побудову? Тому що для письменника важлива насамперед не тимчасова послідовність, але найбільш повне розкриття характеру головного героя.
Вибрана письменником черговість повістей найкраще служить поставленому завданню. Характер Печорина розкривається поступово. В “Беле” про головного героя розповідає Максим Максимович, людина добрий, чесний, але досить обмежений, недостатньо утворений для того, щоб зрозуміти Печорина.
У результаті, з оповідання штабс-капітана, Печорина можна представити крайнім егоїстом, що по своїй примсі, не замислюючись, губить Белу. Печорин – людина, що сам для себе встановлює правила поведінки: він допомагає Азамату украсти в Казбича чудесного коня, що явно суперечить кодексу честі російського офіцера. Але, незважаючи на такі непривабливі вчинки, Максим Максимович зауважує, що характер Печорина суперечливий: ГриГорей Олександрович швидко охолонув до Беле, однак дуже важко переживалее смерть; він не боявся на полюванні йти проти кабана, але бліднув від скрипу дверей і т. д. Ці незрозумілі протиріччя залишають у читача враження, що Печорин не пересічний лиходій і егоїст, а людина з неоднозначним, складним (тобто цікавим) характером Таке враження підсилюється в другій повісті, де Печорина описує безіменний офіцер-мандрівник, більше близький головному героєві по поглядах і розвитку, чим Максим Максимович. Офіцер спостерігає у Владикавказе нетовариське поводження Печорина, що не поспішає зустрітися з добрим штабс-капітаном, але одночасно спостерігач відзначає, що Печорин сполотнів і змушено позіхнув, коли Максим Максимович згадав про Беле.
Крім того, оповідач дає психологічний портрет Печорина, у якому сполучаються самі суперечливі риси. Волосся в героя світлі, а вуси й брови темні; хода недбалими й ледача, а руками не розмахує; у нього струнка, міцна фігура, а сидить він так, начебто в нього в спині немає жодної кісточки; на вигляд йому тридцять років, а в посмішці є щось дитяче й т. д. Цей портретний опис ще більше підкреслює суперечливість характеру головного героя Три останні повісті становлять щоденник (“журнал”, як говорили в часи Лєрмонтова), у якому Печорин сам розповідає про себе й свої думки. З “Тамані” з’ясовується, що ГриГорей Олександрович має надзвичайно діяльну натуру: із цікавості, не замислюючись про наслідки, він втручається в життя зовсім сторонніх людей.
Із самих небезпечних ситуацій йому вдається щасливо випутаться (не вміючи плавати, він безстрашно відправляється в човні на побачення й у критичний момент устигає – таки скинути дівчину у воду). Закінчуючи своє оповідання про випадок у Тамані, Печорин, однак, не дуже радується щасливому фіналу, але зі смутком відзначає, що й тут, як звичайно, залишив після своєї пригоди тільки лиха й руйнування, всупереч власним бажанням. В “Князівні Мері” до колишніх рис героя (егоїзму, презирству до загальноприйнятих правил честі, таланту підкоряти собі навколишніх, закохувати в себе дам і викликати ненависть кавалерів) додається дуже важлива риса, що з’ясовується в рішучий момент життя Печорина – з нічних міркувань перед дуеллю. ГриГорей Олександрович, цілком допускаючи, що завтра може бути вбитий, підбиває своєрідний підсумок прожитого життя. Він запитує себе, для чого жив, заради якої мети народився, і не знаходить відповідей Перед читачем з’являється страждаючий від власної марності, самітності людин, про яке ніхто не пошкодує, ніхто не заплаче у випадку його смерті.
В останній повісті “Фаталіст” автор відсуває на другий план епізоди, у яких проявляється вже відомий читачеві егоїзм Печорина (безсердечне парі з Вуличем), а докладно описує успішне захоплення п’яного козака, що відбувся безкровно, завдяки рішучості й сміливості Печорина. Автор доводить, що головний герой здатний не тільки на егоїстичні вчинки, але й на діяльне добро. Таким чином, характер Печорина повертається до читача зовсім несподіваною стороною.
Підбиваючи підсумок вищесказаному, слід зазначити, що роман “Герой нашого часу” надзвичайно складний як по побудові, так і по ідейному змісті Ця складність обумовлена, у свою чергу, психологічною неоднозначністю образа Печорина. Загальний сюжет добутку має практично тільки два обов’язкових елементи – п’ять кульмінацій і розв’язку. Композиція кільцева й, крім цього, незвичайна тому, що порушено, по-перше, логічну послідовність елементів загального сюжету (розв’язку перебуває в середині роману), по-друге, тимчасова послідовність подій.
Така побудова підпорядкована поступовому розкриттю характеру головного героя – від безсердечного егоїста й циніка на початку роману до дуже привабливої людини, здатного на шляхетні вчинки, наприкінці. Іншими словами, послідовність повістей в “Герої нашого часу” мотивується не тільки зміною оповідачів (Максим Максимович, автор, Печорин), але й поступовим знайомством читача з головним героєм
(1 votes, average: 5,00 out of 5)