Справжня велич Толстого

Великої уваги заслуговують заняття Л. М. Толстого з селянськими дітьми. Він вважав, що однією з причин злиденного життя народу є його неуцтво, тож взявся виправити це становище. Школа, яку влаштував Толстой, не була схожа на звичайну. Спочатку селяни з підозрою поставились до ідеї пана безплатно вчити їх дітей, тому учнів було мало, але з часом їхніх стало дуже багато, і всі вони із задоволенням читали, гуляли, слухали цікаві розповіді, рахували. Письменник навіть за кордон їздив, щоб подивитись, як там навчають дітей.

З його допомогою в навколишніх

селах почали відкривати школи, учителями в них працювали студенти, Толстой був ними дуже задоволений. По неділях вони збиралися в Ясній Поляні, розповідали про школу і роботу. Толстой видавав журнал “Ясна Поляна”, в якому друкувалися його статті і статті інших вчителів пре навчання і виховання.

Любов до землі у Льва Миколайовича була не ефемерною. Він любив не лише прогулюватися, відпочивати, насолоджуватися чудовими пейзажами, полювати. Ні! Будучи графом, він не гребував ходити в простій полотняній сорочці, засукавши рукави, любив ходити у полі за плугом, косити сіно до сьомого поту. У своєму маєтку пробував

займатися бджолярством, викопував ставки, закладав фруктові сади, вирощував породистих свиней і корів. Не все йому вдавалося, багато в чому розчаровувався, відчував невдоволення своїми діями, але все одно працював. Толстой був пристрасним захисником лісів і любив свій ліс особливою, ніжною любов’ю.

Справжнім другом, помічником і підтримкою у житті Толстому стала його дружина Софія Андріївна, уроджена Бере. Коли вони одружилися, йому було тридцять чотири роки, їй – вісімнадцять, але вона була розумною, пожиттєвому мудрою, турботливо, з любов’ю влаштовувала побут, займалася господарством. Коли вона приїхала до Ясної Поляни, тут було все занедбано, не було квітників і доріжок. Та молода господиня швидко все привела до порядку. Сім’я примножувалася. Поступово у ній з’явилося десятеро дітей. Лев Миколайович постійно перебудовував і добудовував дім. Жили дружно і весело, вечорами грали на роялі, співали, господар читав свої твори, грали в шахи. Все частіше приїжджали рідні і друзі, і нікому не заважало, що будинок невеликий, що меблі у ньому не нові, та й взагалі все майже аскетичне. У цьому будинку так легко писалося…

Але чим далі йшло життя, тим більше воно пригнічувало Толстого. Ще з ранньої юності він ставив собі запитання: для чого живе людина? Чому люди нерівні? Чому одні живуть за рахунок інших? І все життя соромився своєї приналежності до пануючого класу. У 1878 році почав трудитися над великою статтею “Сповідь”, де писав: “Со мной случилея переворот, который давно готовилея во мне и задатки которого всегда были во мне. Со мной случилось то, что жизнь нашего круга – богатых, учених – не только опротивела мне, но и потеряла всякий смысл… жизнь же всего трудящегося народа, всего человечества, творящего жизнь, представилась мне в ее настоящем значений.”

Пізніше за цю статтю, за крамольні погляди церква об’явила йому анафему – відлучила від свого лона. Але це мало печалило великого майстра.

Своїм життям, своєю письменницькою працею він давно завоював любов і повагу народу. Не встигла звістка про відлучення з’явитися в газетах, як зі всіх кінців країни Толстому стали надходити телеграми, листи, адреси, в яких прості люди виражали підтримку улюбленому письменнику. Він був такий популярний, так відверто висловлював погляди на царське самодержавство і його закони, що цар посправжньому боявся його. За Ясною Поляною було встановлено нагляд. Навіть редактор чорносотенної газети “Новий час” писав: “Два царі у нас: Микола Другий і Лев Толстой. Хто з них сильніший? Микола Другий нічого не може вдіяти з Толстим, не може похитнути його трон, тоді як Толстой без сумніву розхитує трон Миколи і його династію”.

28 серпня 1908 року Л. М. Толстому виповнилося 80 років. У багатьох країнах світу урочисто відзначали його ювілей, а царський уряд в Росії постарався зробити все, щоб завадити святкуванню. Але він не міг завадити тому, що в Ясну Поляну звідусіль йшли телеграми, листи, приходили і приїжджали люди – багато хто лише для того, щоб постояти біля будинку, можливо, побачити великого генія і подякувати йому за радість і щастя, які дають його книги.

Але все важче і тривожніше ставало жити в сім’ї. Дорослі діти йшли своїм шляхом, помер молодший син Ванюша, померла донька Маша, з якою був особливо близьким. З дружиною давно втратили спільну мову. Скільки років вона була його вірним помічником і соратником, але вже давно не поділяла його поглядів, не могла зрозуміти складного, суперечливого життя свого чоловіка – великого художника, бунтівної людини. Сама, доведена до відчаю таким життям, свого часу кидалася у ставок. її врятував Душан Петрович Маковицький, сімейний лікар Толстих. “Душа Петрович” – так називали його яснополянські селяни. Йому одному. довіряв Лев Миколайович таємницю свого заповіту, його одного взяв з собою, коли остаточно вирішив порвати зі світом, до якого належав по праву народження, і зажити простим селянським життям.

Настала холодна осінь 1910 року з ранніми снігами і заморозками. Ніч з 9 на 10 листопада Толстой провів неспокійно, о 5 ранку розбудив свого друга Маковицького і сказав йому, що прийняв остаточне рішення піти з дому. Вони почали поспішно збиратися в дорогу. В дорозі він захворів на запалення легенів і змушений був зійти з поїзда на станції Астапово. Тут, у будинку начальника станції, письменник провів останні 7 днів свого життя…

На похорон зібрався багатотисячний натовп. Робітники, селяни, інтелігенція, студенти – всі йшли востаннє поклонитися великому генію. Яснополянські селяни відчули себе осиротілими…

Після прощання сини піднімають домовину, виносять її з будинку, присутні опускаються на коліна, потім процесія направляється до лісу, до Старого Заказу, де тіло віддають землі. Це було місце, де на краю байраку й була захована зелена паличка з таємницею, як усіх людей зробити щасливими. Тут заповів поховати своє тіло Толстой, не ставити ніяких величних надгробків і пам’ятників. Нехай могила буде простою і скромною, селянською. Головне – він вдома, в коханій до болю Ясній Поляні.

Отже, ми з вами пересвідчились, що справжня велич людини – в її ділах, в її нерозривному зв’язку з рідною землею, рідною природою, рідним народом. Лише усвідомивши себе частиною великого поняття – Росія, Лев Миколайович Толстой міг сказати: “Нет, зтот мир не шутка, не юдоль испытания только и перехода в мир лучший, вечний, а зто один из вечних миров, который прекрасен, радостен, и который мы не только можем, но должни еделать прекраснее и радостнее для живущих с нами и для тех, кто после нас будет жить в нем”.






Твір на тему особистість.
Справжня велич Толстого