Смерть та відродження родини Катранників (за романом В. Барки “Жовтий князь”)
Я був глибоко вражений, коли дізнався, що всі події, зображені у романі “Жовтий князь”, відбулися насправді, це реальна історія однієї родини. Лише імена героїв автор змінив для більшого узагальнення. Адже насправді таких родин були тисячі… Родина Катранників уособлює свідомість, мислення народу, а її страшна трагічна доля – відображення долі мільйонів українців.
Це була звичайна селянська родина хліборобів, людей простих, трудящих, людяних та чесних. Мирон Данилович та Дарія Олександрівна мають трьох дітей: двох синів та донечку,
Ще до початку головних подій роману – голоду – читач помічає, як радянська влада з її антигуманними приписами спотворює народну мораль, що складалася століттями. На питання, чого вчать у школі, діти відповідають, що вчать все про партію, “як при ній жити добре”. Дуже важливою є сцена, коли школярів примушують кричати “Куркуль! Віддай хліб!”, на що хазяїн відповідає добрими простими словами: “Візьміть, дітки, коли вам треба”. І водночас пропонує подивитися на руки в мозолях. Діти все розуміють (адже дитяча душа чиста
Змучений голодом, Мирон Данилович Катранник категорично відмовляється віддати, церковну чашу за мішок зерна, бо руйнування церков сприймається народом як руйнування основ їхнього життя, моральних засад, якими люди керувалися впродовж віків, насадження їм натомість викривлених та антигуманних “нових правил” життя, заснованих на жорстокості, владі сильнішого, насиллі над людиною та над її душею. Відповідно, і збереження чаші сприймається як збереження душі, її чистоти, надії на повернення життя до його нормального річища. Те, як селяни зберігають цю єдину цінність, що зосталася від зруйнованої церкви, вражає та хвилює – прості люди, що не мають освіти, не мають чинів та посад, розуміють, що є вічним, а що минущим, а не відмовляються від своїх життєвих вірувань, від справжніх чеснот людської душі.
Під час страшного 1933 року помирає майже вся родина Катранників: стара бабуся, двоє дітей, батько родини, потім і мати. Проте селяни зберігають церковну чашу – як символ, а не просто як річ. Символічним є також і те, що на останніх сторінках роману Андрій бачить сонце, що сходить, і продовжує зберігати чашу. На мою думку, в цій сцені відображено надію, що попри будь-які повороти історії, не загине у людських душах те, що робить людину людиною, не будуть втрачені доброта, чесність, людяність, не будуть вони замінені жагою до влади чи матеріальних благ. Родина Катранників гине, але водночас і продовжує своє існування – в Андрієві, і воскресає у найкращих рухах душі хлопчика. Так само воскресають і всі безневинно загиблі у ті страшні роки, продовжують своє життя в нас – їхніх нащадках – разом із ними воскресає народна мораль, скривджена фальшивою мораллю, насильницьким шляхом насаджуваною народові, воскресає віра в людей і в Бога, воскресає нація, хоч і була вона підкошена геноцидом 1933 року.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)