Щахи війни
Війна.. Написала це слово і вжахнулася. Це – обірвані мрії про майбутню професію, сподівання на довге й щасливе життя. Це – останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини…
Війна обірвала мирне життя нашого народу. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала нестерпним болем від чорних похоронок, що тисячами приходили щодня. Скільки крові пролито! Скільки сліз виплакано!
Кованими чобітьми, гусеницями танків нівечили людські тіла й душі чужинські орди, і здавалося, що не буде кінця цьому
Згадаймо героїв роману О. Гончара «Людина і зброя». Планетарне мислення надавало їм сили й завзяття. « Гака мала у нас планета і таке, по суті, мале на ній людство. Чи може воно коли-небудь об’єднатися для мирної праці, від цього, власне, залежить усе…»
Які б жахливі плани не виношували фашисти, зло було покаране. Сім мільйонів українців віддали свої життя за свободу й незалежність країни. Хіба про це можна забути? У кожній родині
Людство повинно пам’ятати тих, хто захистив майбутні покоління. Обеліски, пам’ятники, братські могили, вулиці, площі названі на честь безсмертних. Вдячні нащадки пишуть золотом «Книгу Пам’яті» – священну книгу минулого, яка має навчати і сучасне, і майбутні покоління. Кожен із тих, хто записаний там, міг сказати Україні:
Я віддав свою кров.
Свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала,
Тополею в небо зросла.
«Зорять з граніту вічні солдати,
Болями їхніми пам’ять живе»
Багато часу минуло відтоді, як пролунали залпи салюту на честь перемоги над лютим ворогом у Великій Вітчизняній війні. Але й нині свято Перемоги болем відгукується в серці. Бо немає, мабуть, жодної української сім’ї, якої не торкнулась б війна.
Який кривавий шлях треба було пройти нашим воїнам задля того, щоб День Перемоги настав. В ім’я миру та щастя Батьківщини вони готові були йти на смерть, бо не могла прийняти навіть думку, що рідна земля буде уярмлена фашистами:
В нас клятва єдина і воля єдина,
Єдиний в нас клич і порив:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою фашистських катів.
(М. Бажан «Клятва»)
Великий тягар ліг і на плечі підлітків. Сучасна поетеса Ліна Костенко належить саме до цього покоління. Вона згадує про своє дитинство в поезії, сповненій смутку і болю:
Мій перший вірш написаний в окопі.
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите на війні.
Скульптори увічнюють пам’ять про героїв обелісками, художники – пензлем, письменники – словом. Серед творів українських митців, присвячених війні, я був особливо вражений кіноповістю О. Довженка «Україна в огні». «Україну знає той, хто був на її пожарах» – ця фраза, яку я прочитав серед щоденникових записів письменника, добре мені запам’яталася.
Довженкові, як воєнному кореспондентові, доводилося часто бувати на передовій, разом з бійцями першим заходити у щойно визволені від ворога села. Приголомшують такі його записи: «Німці клали в ряд і розстрілювали цілі родини, підпалювали хати», «вже не було кому ні плакати, ні проклинати».
У творі Олександр Довженко виявляє неабияку мужність, пишучи про вчинки деяких компартійних діячів, які залишали напризволяще український люд. До речі) багато лиха потім довелося зазнати автору за свою кіноповість. Не міг йому пробачити Сталій, що головним образом у повісті є саме Україна.
Багато років спливло, а й досі час від часу знаходять вибухівку часів війни, іноді трапляються трагедії. Саме про таке лихо розповідає Ліна Костенко у вірші «Пастораль XX сторіччя». Крізь роки таким жахливим відлунням докочується до нас війна.
Кожній людині треба серцем відчути мудрість слів Олеся Гончара, сказаних в романі «Людина і зброя»: «…поки це плем’я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, – не буде йому добра».
Кожний з нас повинен відчути відповідальність не тільки за себе, а й за всю планету. Лише тоді людство матиме майбутнє.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)