Семантика образу Омелька Кайдаша
Образ Омелька Кайдаша змальовано в побутовому реалістичному плані. Крок за кроком минає у повісті сумне життя затурканого селянина. Його недолі автор співчуває, хоча й насміхається із його нерозсудливих вчинків, з його сімейної війни.
Але цей сміх гіркий, в якому бачимо сум. Кайдаш втратив авторитет голови родини, не може зрозуміти, чому це його не слухають діти, виглядає нещасною людиною.
Письменник виявив тонку спостережливість, уміння знаходити найхарактерніші індивідуальні риси у портретній характеристиці Кайдаша. «Одного літнього
Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».
В описі портрету різко
Кайдаш був набожним чоловіком, але його набожність, як і більшості селян того часу, не виходила за межі обрядовості, не торкалася душі. Він ходив щонеділі і на службу, і на вечерню, приходив до церкви, коли та ще була зачинена, за відсутності паламаря служив за нього, світив свічки перед образами і подавав кадильницю священникові. Автор насміхається над релігійністю Кайдаша, яка не освячує його душу, не робить його кращим, бо не проникає в саме серце, він не спроможний збагнути глибинну суть християнської релігії, а тому й не стає на шлях очищення.
Письменник подає амбівалентну характеристику героя: «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток». Із церкви Кайдаш прямує до шинку і пропиває зароблені гроші.
За часів кріпаччини йому не належало нічого. Все, що він заробляв – він заробляв для пана. Кайдаш не вміє працювати на себе, на своїх дітей, на свою родину. Не стало пана, він працює на шинкаря, не зраджуючи своїм старим звичкам – шукати ілюзорного спокою душі у чарці. Невпинно працюючи сам і залучаючи до роботи своїх синів, він не турбується про збільшення родинного добра, землі, достатку. Натомість вимагає поваги до себе, не розуміючи кумедність і принизливість свого-поводження у нетверезому стані.
П’яний Кайдаш не орієнтується в просторі, не може контролювати свої вчинки, відповідати за них, виглядає смішним і жалюгідним. То ж цілком закономірно, що він втрачає керівні позиції у власній родині.
У сварках між свекрухою і невісткою він намагається згідно до норм життя патріархальної української родини брати верх, але, втративши авторитет людини через свою пиятику, він не в змозі утримати авторитет батька.
У сцені сімейної сварки, яка почалася через дрібницю – мотовило, поразки зазнав не лише старий Кайдаш, поразки зазнали всі члени родини, тому й скрикнули вони в один голос. Поразки зазнав старий патріархальний уклад української родини, який тримався на беззаперечному авторитеті батьків. Порівнюючи членів родини Кайдаша із такими підвищеними образами як скеля, морські хвилі.
І. Нечуй-Левицький надає ситуації комічного і водночас трагічного забарвлення. У дрібних кумедних сварках нехтується повага до батьків, любов до дітей, знищується порозуміння, як основа родинної комунікації. То це дійсно сміх крізь сльози.
Після бійки з сином Кайдаш уже назавжди втратив рівновагу. Кайдаш не розуміє, чому руйнуються звичні старі патріархальні устої, морально-етичні нор ми, вироблені здавна, чому син підняв руку на нього, він не вірить у можливість кращого життя, тому почав пити ще гірш, ніж перше пив.
Часте вживання горілки призводить Омелька до тяжкого захворювання. Йому, як і героям Гоголя, сп’яну лізе у вічі всіляка містична чортівня. То Омелькові здається, що він загубив очі, то ввижаються чорти, що сидять верхи на свинях або виглядають з печі, то якась коза з червоними очима, з вогнем у роті. Комічні фантасмагорії Кайдаша автор вибудовує на основі народної творчості, чим поглиблює сміховий ефект.
Кайдаш, не маючи змоги через власну обмеженість збагнути причини, які роблять його життя нестерпним, покірно звертається до Бога, виконує релігійні обряди, ходить до церкви, старанно постить у п’ятницю, бо переконаний: хто постить у п’ятницю ніколи не потопне у воді.
Автор насміхається над забобонністю не лише Кайдаша, а й всіх українських селян, над їхньою нездатністю давати об’єктивну оцінку речам і подіям, зображаючи процес зцілення Кайдаша від білої гарячки.
Рецепт баби Палажки викликає сміх через свою абсурдність. Учасники цього дійства з повною серйозністю сприймають те, що відбувається і цим ще більше поглиблюється комізм ситуації. Тут містика помішана з реальністю життя: чи Кайдашеві допоможе зілля чи ні, а Палажці допомогло покращити своє матеріальне становище – вона була щедро винагороджена.
Кайдаш повністю втратив свій авторитет і «од того часу Лаврін забрав у свої руки і воли, й вози, і все господарство. Загнали діти батька на піч на одпочинок». Своє змізернення усвідомлює і сам герой: «Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця», – говорив Кайдаш за чаркою горілки в шинку.
Змілення авторитету Кайдаша вилилось у його непотрібність у родині й закінчилося смертю втопленика, смертю проти якої Кайдаш постив у п’ятницю протягом всього життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)