Сад поетичної творчості Максима Рильського
Сад поетичної творчості Максима Рильського
Була у нього усмішка дитяти –
Блакиті української тепло.
Любов’ю серце зроджене було,
Як пісня – чесне, як бджола – завзяте.
Д. Павличко
На мою думку, пейзаж – це не тільки портрет природи, але й автопортрет його творця: душа митця відбивається у барвах, лініях або словах. Якщо я хотів би зобразити пейзаж душі Максима Рильського, то, напевно, намалював би сад. Щедрий сумний сад ранньої осені, помережаний сонячною позолотою, з прозорим листям, крізь яке просвічують червонобокі
Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом,
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за одчиненим вікном.
Особливість поезії Рильського – тиха любов до природи й людини, всього живого і красивого; сумовитий спокій й філософське самозанурення, тонке відчування вічності – в миттєвості, задивленість у ясну далечінь світу:
Солодкий світ! Простір блакитно-білий
І сонце – золотий небесний квіт.
Благословляє дух ширококрилий
Солодкий
М. Рильський – поет-учений, поет-ерудит. У царстві мудрості й краси він сповідував ідеал високоосвіченого митця.
В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив…
Мистецтво для поета – це окремий світ, навіть більший за світ зовнішній:
В тобі, мистецтво, – у малій картині,
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.
Мені здалося, що цей твір схожий на освідчення в любові культурі, класичному, мистецтву людини, що була “закохана у вроду слів”. Недаремно у 20-ті роки XX століття Максим Рильський увійшов до об’єднання українських письменників, що назвали себе неокласиками – новими класиками – і намагалися найкращі надбання світової культури перенести на українській грунт, прищепити пагони класичної спадщини. Неокласик Микола Зеров так охарактеризував творчість
Рильського: “Це досить витончений і складний поет… І живе він разом зі своїм часом, напружено і уважно в околишнє життя вдивляється, уміє помічати останній вираз його обличчя. Уміє пізнавати і його глибині струю вічно людського, близького всім часам і народам…” На жаль, життя поета не було безхмарним. У 1931 році Максима Тадейовича забрали до в’язниці, звинувативши у причетності до контрреволюційної організації, яку самі ж кати і вигадали, щоб винищити “незгодних” з політикою партії. Через півроку моральних і фізичних страждань його було звільнено “за відсутністю злочину”. Однак муза Рильського стала бранкою. Ще раз його талант розквітнув у період так званої “хрущовської відлиги”, отримавши назву “поезія третього цвітіння”. Сам поет ще у 1925 році ніби передбачив своє життя, у гумористичному вірші він написав:
Я з білих островів з’явився,
Поплив у синю далечінь,
В рахунку весен помилився,
Крізь бурю й сніг іду, як тінь.
Але ні “буря”, ні “сніг” не завадили Максимові Тадейовичу Рильському стати поетом живої вічності, рухомого спокою, світлого суму. Він, як ніхто, умів віднайти гармонію між протилежними началами, органічно їх поєднати.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)