Роздуми про те, яку роль відіграли кобзарі в долі України
Кобзарі, лірники, бандуристи у своїх думах і піснях відтворили історію українського народу, героїчні і трагічні її сторінки, емоційно піднесено оспівали життя людей. Одні з них мандрували селами, інші приставали до козаків і супроводжували їх у походах. Кобзарі завжди були там, де вирішувалася доля країни і простих людей. Вони були не тільки свідками, а й учасниками народних повстань. Кобзарі творили, боролись і вмирали, як сотні козаків-повстанців.
Історія українського кобзарства багата на імена співців, що вписали не одну блискучу сторінку
Приємно Стає від спогадування того, що і моє життя було освітлене незабутньою радістю від споглядання і слухання живого кобзаря. Трапилося це три роки тому – 9 березня, у день народження Шевченка. У Канів, на Чернечу гору, ми з батьками поїхали спеціально, щоб на власні очі побачити “і лани широкополі, і Дніпро, і кручі”. Там і відбулася моя перша зустріч зі сучасним кобзарем. Уявіть собі: велична бронзова постать Шевченка, до якого “доростають лиш тополі, до нього іншим важко дорости” (М. Тимчак); прозора блакить весняного неба і… неповторний кобзарський спів. Невелика, але голосиста бандура, здавалося, сама породжує чарівні звуки. Лунала пісня “Реве та стогне Дніпр широкий”. Здавалося, що то звучить не людський голос, а вирує нездоланна стихія, яка полонить мої думки, обіймає душу і кудись нестримно несе на своїх безсмертних крилах. Ця стихія наче вирувала і в самому кобзареві.
Нечуваний ще мною темперамент, високе творче горіння, натхнення великого майстра захопили мене. У безмежно чарівному голосі кобзаря було стільки життя з усіма його барвами, стільки життєвої сили й нездоланної мужності, що не піддаватися його своєрідній красі було неможливо. Можливо, я вперше тоді замислився, наскільки могутньою силою була і залишається українська пісня, і якого чару набуває вона у кобзарському виконанні. Люди, які живуть піснею, – думається мені зараз, – і вміють передати її первозданну красу та силу, які виповідають щось найзаповітніше, найдорожче, воістину, – безсмертні люди. Так було і за вікопомних часів козаччини, так є і тепер, так буде завжди.
… Пісні змінювали одна одну. Лунала друга, третя, четверта. Сонячне тремтіння розсипалося і виблискувало в мереживі струн, а кобзар усе грав та грав. Грає він мені й досі.
Кажуть: не має українська пісня ні кінця, ані початку. А ще кажуть: українська нація – найспівочіша на землі. Мабуть-таки, правду кажуть. Зуміли ж ми виколисати свою душу на калинових кетягах і легких вітрах, на ясних зорях і тихих водах. Це побіля вікон нашого дитинства ходив сон, “а дрімота – коло плота”. Це наша юність вслухалася у тужливий плач Марусеньки, яка “виплакала свої ясні очі”, проводжаючи козаків у похід. Про пісню як душу народу, без якої б ми навряд чи збулися як нація, писали Т. Шевченко й І. Франко, Леся Українка й А. Малишко. Цю незаперечну істину розуміють і приймають усі. Чи – майже всі. Але чому ж тоді нашу пісню ми все менше і менше чуємо, не кажучи вже про те, щоб її співати!? Можливо, усьому виною є час, який має, як відомо, властивість змінюватися, а разом із часом змінюємось і ми. І хоча навіть у нашу шалену епоху старі зв’язки чи столітні традиції рвуться важко, болісно, та все ж таки вони рвуться. Проблема тут навіть не в тому, що до сотень інших наших бід додається ще одна, проблема у втраті чогось надзвичайного, доконче потрібного, без чого важко, а то й неможливо прожити.
Безумовно, це дуже гостра проблема, яку слід негайно розв’язувати. Але ж не накажеш співати, коли не співається, чи співати саме так як треба. І хто законодавець отого “треба”? І хто виконавці? Питання, на які, гадаю, ніхто і ніколи не відповість.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)