Твір на тему: “Роль жіночих образів у долі Жульєна Сореля та втілення авторського задуму у романі Стендаля “Червоне і Чорне”

Роман Стендаля “Червоне і чорне” різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чому ж навчили мене дві героїні – пані де Реналь і Матильда де Ла-Міль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробуванню коханням, тому що, на його думку, кохання – почуття суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто любить, ніж від самого об’єкта пристрасті. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу. Багата спадкоємиця богобоязливої??тітки, вона виховувалася в єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яким її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років вже за літнього пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою і сором’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самотність, любила прогулюватися по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що в Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона занадто пишається своїм походженням. У неї цього і в думках не було, але

вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер’єрі, політику щодо свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася “дурною”. Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові та дітям.

І ось в її душі виникло нове почуття – кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не розуміла себе від емоцій. Почуття, яке запалювало пані де Реналь, робило її енергійною і рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб врятувати коханого, іде до кімнаті Жульєна, щоб витягнути з матраца портрет Наполеона. Вона всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. Вона ж продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, в ній борються дві сили – природне почуття, прагнення до щастя і почуття боргу стосовно сім’ї, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається в крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже відразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своїй любові. Мабуть, в одну з таких хвилин зухвалого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізу де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, який відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна.

Отже знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона каже Жульєну: “Мій обов’язок передусім – бути з тобою”. З тих пір вона зовсім перестала рахуватися з моральним осудом. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей сім’ї, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла-Міль – жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красун, яка царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна і глузлива, вона вище свого оточення. Гострий розум, освіченість – вона читає Вольтера, Руссо, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни – діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх знатних шанувальників, які претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько, – для неї віє нудьгою. “Що може бути в світі більш банальним від такого збіговиська?” – висловлює погляд її “синіх, як небо”, очей.

Сучасна дійсність не викликає жодного інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Все купується і продається – “титул барона, титул віконта – усе це можна купити… в кінцевому рахунку, щоб отримати багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда”. Матильда живе минулим, яке з’являється в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що немає більше двору, подібного двору Катерини Медічі або Людовіка XIII.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею (“очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити”), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як той, хто “…не народився, щоб плазувати” . Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. “У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх”, – думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, які красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами. Вид святенника, який Жульєн напускає на себе, не може її обдурити. Попри його чорний костюм, який він не знімає, “на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти від голоду”, – його високість лякає їх, – розуміє Матильда.

Наважитися полюбити Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характеру, таємниця якого – потреба ризикувати. Але любов її важка. Вона теж, як і пані де Реналь, – у постійній душевній напрузі. У неї теж триває боротьба між природним прагненням до щастя і “цивілізацією”, тими поглядами, які нав’язало їй суспільство від самого її народження. Коливаючись між любов’ю і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті.

Жульєну доведеться підпорядковувати її. Полюбивши нарешті Жульєна, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання – поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер’єром. “Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші”.

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття і жалість, з іншого боку, їх альтруїстична, жертовна любов викликає подив і пошану. Своєю любов’ю вони вчать нас любити безкорисливо і самовіддано. Шкода, що їх щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.


Моє ставлення до мови.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Твір на тему: “Роль жіночих образів у долі Жульєна Сореля та втілення авторського задуму у романі Стендаля “Червоне і Чорне”