Психоз натовпу у романі Айтматова “Буранний полустанок” (“І понад вік триває день”)
Агресивний, під’юджуваний натовп легко скеровується, піддаючись невидимим субстанціям, що діють через земних провідників. Трансформація психотронних енергій, як показує досвід, вдосконалюється. Це видно передусім із привнесених на пострадянський простір кольорових революцій за останні роки. Індукований психоз натовпу із знавіснілими поглядами олов’яних очей і заклинальними мантрами у вигляді патріотичних гасел досягав свого апогею. І мало хто усвідомлює, що технології зомбі-агресій страшніші ядерних ударів, поскільки у першому
Одним із останніх керівників психотронної розробки під назвою “Аненербе” (“Спадщина предків”) був полковник СС Вольфрам Зіверс, дуже швидко з певних причин ліквідований через повішення після Нюрнберзького процесу (там засекречені, небезпечні для людства проекти не підлягали гласності: спадкоємці досліджень нацистів знайшлися швидко). Так-от деякі вчені стверджують: “фашисти затратили
Технології впливу на великі маси людей відомі з далекої давнини. Вони відображені у легендах і переказах. Цікаво, що у XX столітті з метою оволодіти таємними знаннями, підкріпивши їх науково-технічними досягненнями, у тибетські монастирі відправлялись експедиції як націонал-соціалістів з “Аненербе”, так і поборників світової революції на чолі з Яковом Блюмкіним (тим самим, що за погодженням з Ульяновим-Леніним застрелив 6 липня 1918 року німецького посла Мірбаха, а через деякий час був виведений у романі В. Катаєва “Уже написан Вертер” в образі Наума Безстрашного).
Характерно, що у романі Ч. Айтматова позитивно сприймає, інформуючи про науковий прогрес земляків, теорію і практику управління людиною при допомозі психофізичних засобів безпринципна і бездушна людина, кар’єрист Сабітжан, який у технократичному світі поступово втрачає свою причетність до історичної пам’яті народу.
Не випадково (без цього твір втратив би головну ідейну домінанту) у фабульну канву роману “Буранний полустанок” вставлена легенда (свого роду неофольклоризм, який є одним із сегментів у творчості письменника) про людину, позбавлену пам’яті, – манкурта. Манкуртами ставали, як правило, здорові юнаки-воїни, захоплені у полон ворогами (племенами жуан-жуанів).
Завойовники брали десятьох полонених, котрим оббривали голови, на які зразу натягували верблюжий міхур. Потім жертв клали під палючим сонцем. Міхур, зсихаючись, стискував голови, як у лещатах, від чого нещасні корчились у нестерпних муках. Більшість божеволіли і вмирали. А хто вижив, ставав бездумним виконавцем у руках господарів, забувши назавжди власне ім’я, матір, дім, батьківщину. Такий, позбавлений пам’яті і власного “я” раб міг здійснити будь-який наказ хазяїна.
Одна із матерів воїна, котрий попав у полон, не змирилася з участю сина: вона пішла шукати його. І знайшла, упізнала у манкуртові (так нарекли рабів, позбавлених пам’яті), на спотворену голову якого був надітий ковпак.
Манкурти виконували найбруднішу, найтяжчу роботу тупо, довго, терпляче, замінюючи одним багатьох працівників, ні на що ніколи не скаржачись, будучи невибагливими до їжі, питва, до сну, здатні за першим велінням виконати все, що накажуть.
У такому-от манкурті мати, на ймення Найман-Ана, упізнає зниклого сина. Але син-манкурт не визнав матері, як і взагалі нічого не визнавав, крім наказів повелителів. Не буває нічого страшнішого за психічне поневолення особистості: “Можна відібрати землю, можна відібрати багатство, можна відібрати життя, – промовила вона вголос, – але хто вигадав, то посміє посягати на пам’ять людини?! О господи, якщо ти є, як дозволив ти таке людям? Хіба мало зла на землі і без цього?
Ні згадка про справжнє ім’я манкурта Жолман, ні ім’я батька Доненбай, ні спогади про дитинство не розбудили ні в пам’яті, ні в серці спотвореного юнака ніяких думок, ні почуттів – той говорив тільки про розмови з місяцем (у багатьох переказах, легендах, припущеннях – на місяці сконцентрована негативна, сатанинська енергетика), на якому не чують його. Мати так і не змогла пробудити синову пам’ять: це нагадувало зустріч верблюдиці зі своїм випотрошеним і набитим соломою верблюденям.
І тільки рідні пісні, що слухав манкурт, змогли дати щось схоже на потепління на задубілому, почорнілому обличчі (доречно згадати давньоруську легенду про євшан-зілля, майстерно інтерпретовану українським поетом Миколою Вороним). Але коли розлючені жуан-жуани вручили манкурту лук і віддали наказ стріляти, той вистрелив у матір Найман-Ану: стріла вразила жінку у саме серце, але її біла хустина перетворилась на птицю, яка літатиме вічно, нагадуючи про втрачену пам’ять криком: “Згадай, чий ти! Як твоє ім’я? Ім’я? Твій батько Доненбай! Доненбай, Доненбай, Доненбай, Доненбай!” .
Цікаво, що у романі 50-х рр. українського прозаїка Петра Панча “Гомоніла Україна” є досить промовистий епізод: жінка серед яничарів, які позбавляють її життя, упізнає свого викраденого і проданого в ясир татарами сина Касіяна (білявого турка називали Кусаяном). Птиця часто з’являтиметься на сторінках роману Ч. Айтматова, зокрема і в фіналі, нагадуючи поколінням моральних манкрутів про втрачену історичну пам’ять.
У її крику-докорі буде ім’я – ім’я батька манкурта. Так і зринає згадка про відомі художні утопії й анти-утопії (п’єса “Мина Мазайло” М. Куліша, роман “Ми” М. Замятіна тощо), а також експерименти тоталітарних режимів про заміну імен людей (у кожному імені Божий промисел) номерацією. Місце поховання Нойман-Анй, що намагалась розбудити пам’ять сина-манкурта, згодом перетворилось на кладовище предків Ана-Бейїт, що означало – Материнський Супокій.
Там-то і намагаються всупереч властям, котрі перетворили священні місця у заборонену зону, у полігони, поховати почилого залізничника Казангапа. Однак для чиновників святині нічого не значать.
Один із них лейтенант Таксибаєв виявився однофамільцем і моральним двійником (а може, сином?) кречетоокого слідчого, що в далекому 1953-му, у час беріївських репресій, допитував друга Єдигея учителя Абуталипа.
Так у канву роману вплітається іще одна сюжетна лінія – оповідь про трагічну долю героя війни, героя югославського руху Опору і жертву тоталітарних беззаконь Абуталипа Куттибаєва та його сім’ї.
Молодий учитель Абуталип попадає в полон, з якого незабаром втікає, опиняється згодом в армії Тіто в Югославії. Героїчно б’ється з фашистами, за що нагороджується найвищим орденом союзницької держави. Далі – повернення на Батьківщину і атмосфера недовіри, позбавлення прав викладати у школі. Характерно, що у сина партійного чиновника, який задає убивче питання вчителю про перебування в полоні і про необхідність виконання наказу покінчити з собою, нижня щелепа випиналась над верхньою, чим підкреслювалась хижацька суть паразитуючих нащадків.
Все це проходить крізь серце і пам’ять Єдигея Буранного, котрий опікувався довгий час сім’єю репресованого друга, закохавшись згодом у його дружину Заріпу. Заріпа ж з дітьми залишає залізничний роз’їзд, щоб не руйнувати сім’ю Єдигея…
Зустріч на кладовищі Ана-Беїт, яке стало забороненою зоною, Єдигея з духовним (а може, й фізичним) нащадком кречетоокого слідчого Таксибаєва свідчить про спадкоємність зла, про його живучість, про можливість його помноження у новітніх умовах ядерно-космічного віку, коли людство стоїть перед загрозою модерного всезагального манкуртизму. Тому історія з позаземними пришельцями з якоїсь позагалактичної планети Лісові Груди – це є свого роду метафорична інтерпретація духовної кризи людства, котре не здатне подолати своїх соціальних, моральних, екологічних проблем, а тому і не має права вступати у будь-які контакти з іншими цивілізаціями, і занадто великої загрози манкуртизму, котрий веде до знецінення і поневолення особистості у передапо-каліптичну епоху.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)