Проблеми взаємодій різних стилів, напрямів, течій у сучасному літературному процесі
Ще сто п’ятдесят років тому світовий літературний процес можна було порівняти з рівнинною річкою або поважною статечною леді, що плине крізь століття – наче йде сходинками палацу, гречно вітаючись зі знайомими. Класицизм змінювався на сентименталізм, а той – на романтизм, це відбувалося в одній країні раніше, в іншій пізніше, деякі країни перескакували через сходинки, англійський романтизм був зовсім не схожий на німецького тезку, а вони разом – на російського, але процес був загальним. Та наприкінці XІX століття щось змінилося. По-перше,
На Заході більшість із модерністських течій вичерпали себе – і тепер про дадаїзм або футуризм можна довідатись лише з підручників з історії літератури. Деякі, наприклад, авангардизм чи поп-арт і зараз іще існують, але – як щось екзотичне. Та й знають про них лише у вузькому колі спеціалістів. Для широкого ж загалу існує масова культура. У широкому розумінні цей термін охоплює все суспільне життя – від політики й системи освіти до газет, коміксів і анекдотів. Але найчастіше цей термін використовують для визначення розважальних книжок, фільмів, – усього, що не претендує на звання “елітарного мистецтва”. Діячі ж елітарного мистецтва дійшли висновку, що все на світі вже створене і митці тепер просто повторюють один одного. То чи не цікавіше чесно грати вже написаними текстами, включаючи до нового, наприклад, роману натяки на твори попередників? А читачі хай розгадують. Такий прийом введення до нового, тексту “клаптиків” уже відомих творів назвали “включенням інтертек-сту”. Останні двадцять – двадцять п’ять років літературний процес Заходу плине під знаком постмодернізму, і твори, написані у відповідності до цього напрямку мистецтва, чимось нагадують кросворди. Яскравим його прикладом зазвичай називають твори Умберто Еко, зокрема його роман “Ім’я троянди”. Другою особливістю постмодернового мистецтва є теза про “смерть автора”. Звичайно, письменник лишається живий-живісінький, але європейські вчені дійшли висновку, що автор не може уявити, як саме будуть розгадані його натяки, і взагалі після того, як книгу написано і випущено в продаж, настає час творчості для читача і текст з тих недомовок, розкритих цитат та інших натяків творить вже він.
Іноді лунають заяви, що буцім Радянський Союз стояв осторонь світового процесу розвитку мистецтва, що літератури, зокрема, російська чи українська, на сімдесят років “випали” з нього. На мій погляд, це не так. Специфіка мистецтва радянської доби полягає в тому, що разом з масовою культурою, яка обслуговувала ідеологію (а масова культура обслуговує або включає в себе ідеологію у будь-якій країні), існувало мистецтво андеграунду, перш за все література. І займалися письменники, поети, та й узагалі всі, хто мав що сказати, тим, чим і повинні займатися митці, – змальовували відносини людей один з одним і з навколишнім світом. Тож коли залізна завіса впала, від мистецтва вимагали не “смерті автора” – навпаки, діалогу, обговорення. А створювати романи-кросворди-загадки… За повоєнні роки езопова мова радянських митців сягнула вершин, які й не снилися в Європі. Наприклад, досі науковці Сполучених Штатів і Європи не можуть зрозуміти “простеньких” творів братів Стругацьких, пишуть статті, заплутуються усе більше й більше, – “Важко бути богом”, “Пікнік на узбіччі”… Про щось складніше й мови нема. А ті ж повісті “Важко бути богом”, “Спроба до втечі” і “Друга навала марсіан” Стругацьких, романи Василя Гроссмана “Життя і доля”, Булгакова “Майстер і Маргарита” – то лише початок розвитку радянської езопової мови, їх читали у шістдесяті роки. Добою ж розквіту радянських езо-пів, зокрема авторів літературної казки, були шістдесяті – початок вісімдесятих років. Коли ж впала залізна завіса, виявилось, що ідеї постмодернізму не відповідають вимогам суспільства, що гра текстами заради самої гри цікавить дуже небагатьох інтелектуалів.
То ж чи можна сказати, що для літературного процесу пострадянських часів взагалі характерні постмодерністські твори? Мистецтвознавці по-різному відповідають на це питання: одні кажуть, що канон постмодернізму вже розроблений і будь-яка невідповідність до нього дозволяє говорити в кращому разі про вплив; інші – що ця невідповідність обумовлена специфікою національної літератури чи суспільним життям, інформація про які підпадає під визначення “текст” чи “інтертекст” (адже під це визначення підпадає будь-яка інформація взагалі). Але беззаперечно, що література народів колишнього Радянського Союзу зазнала впливу як масового, так і елітарного мистецтва так званого “далекого зарубіжжя”. Які ж наслідки того впливу і які тенденції помітні, наприклад, в сучасній російській літературі? По-перше, існують, хоч і невідомі широкому загалу, модерністські напрями, наприклад, концептуалізм, авангардизм тощо. По-друге, будь-яка “оригінальність” художньої форми чи змісту твору Володимира Соро-кіна чи Михайла Успенського, Тетяни Толстої чи Віктора Пєлєвина отримала поважне теоретичне підгрунтя – постмодернізм (та й взагалі теоретичні розробки західних науковців дуже вплинули на пострадянську літературу, хоч однозначно віднести той чи інший твір до якогось напрямку неможливо, хіба що зрідка і дуже умовно). Але небагато хто з російськомовних авторів просто грає з формою тексту (серед най-відоміших можна назвати “Блакитне сало” та інші твори Володимира Сорокіна, а також твори Михайла Успенського). Більшість митців так чи інакше продовжують традиції російської літератури. Особливість їхній творів – ідея про людину у цілком ворожому, хаотичному, некерованому і неконтрольованому оточенні. Звичайно, ідея про людину і зовсім не ідеальне оточення не нова, але до доби постмодерну це оточення можна було взяти під контроль, гармонізувати, зробити досконалим, – в усякому разі так вважали митці XІX та XX століття, варто згадати слова героя повісті “За мільярд років до кінця світу” братів Стругацьких: “капітулювати перед законом природи соромно… закон природи треба вивчити, а вивчивши – використовувати”. Інші письменники не казали так прямо, але ця ідея була основою їхнього світобачення. Ідею ж сучасну краще за всіх сформулювала Тетяна Толстая в есе “Російський світ”: навколишній світ – хаос, божевільня, де на двері великий замок, але немає стінки, де стеля низька, але замість підлоги – безодня під ногами, де нічні фантазії матеріалізуються, а звичайні побутові речі виявляються ілюзією, де нема логіки, сходи намальовані, а схеми лабіринтів міняються без попередження. Виходячи з цього, мені здається, можна назвати два напрямки літературного процесу. Перший з них особливо помітний у так званій популярній, або масовій літературі: основою сюжету є теза про те, що людину оточує хаос, усе навкруги – вороже або байдуже до неї (не важливо, про що йдеться, – про розважальну фантастику з іншими планетами, з пригодами в майбутньому чи минулому, про детектив тощо). Головна ідея такої літератури – усе владнається. Герой переможе усіх ворогів, а як ні, то обставини якось вдало складуться, або й ворог виявиться нещасною людиною, жертвою знову ж таки обставин. Усе буде добре. Не книжки – психотерапія для мас, засіб утекти з повсякденності, відчути себе дужим і розумним, а не службовцем без перспектив і з пивним черевцем.
Другий напрямок – Література. До неї можна віднести майже всі твори, які не підпадають під категорію “попса”. їх дуже багато, але на мене найбільше враження справив роман Г. Л. Олді “Ноперапон, або за образом і подобою”. З кожним може трапитись біда, багато кого може обдурити Звір і, пообіцявши захист і всемогутність, перетворити на річ, а річ – на зброю. Але навіть в байдужому світі є люди, не всемогутні, не герої, звичайні люди – колишній учитель, подруга по нещастю, просто знайомий. Які допоможуть згадати, що всі ми, які б не були, – за образом і подобою. Огляд сучасної літератури не буде повним, якщо не згадати творів, автори яких намагаються створити загальну, універсальну картину, міф про сучасність. Серед таких – казки Людмили Петрушевської (єдина книга, яку мені б хотілося спалити); роман Тетяни Толстої “Кись”, де розділи названо літерами давньослав’янського алфавіту (це ще Платон назвав алфавіт моделлю універсуму, тобто світу взагалі), правдивий міф про Росію – а може не лише про неї; роман “Пентакль”, який разом написали Марина й Сергій Дяченки, Андрій Валентинов та Г. Л. Олді, – міф про Україну, про її душу, якщо у цілого народу буває душа.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)