Проблема творчості і шляху митця у романі М. Булгакова “Майстер і Маргарита”
Одна з найцікавіших проблем роману “Майстер і Маргарита” – проблема творчості. Булгаков яскраво й виразно змалював світ літературної кон’юнктури, яка представляла сучасне письменникові мистецтво слова. Як же розв’язується ця проблема? Можна сказати, що й тут Булгаков використовує прийом зіставлення типів письменників. Майстер зумів піднятися над суспільством, практично відокремив себе у підвальчику. Але то випадок: йому дісталися гроші, на які він міг жити. Тому і знайомих у Москві в нього практично не було. Це дало йому свободу
Не випадково сцени у ресторані так схожі на сцени Великого балу сатани. Не залишає сумніву й іронічне зображення коридорів
Але він наділений живою душею, хоч і має нерозвинений розум. Просто ця молода людина виховувалася у безвір’ї в епоху, коли руйнувалися храми й душі. Зіткнувшись із незрозумілим, він позбавляється перш за все брехні й відмовляється від письменництва. Він молодий, і автор сподівається, що він ще зрозуміє істину. Іван Попирьов став професором, проте не дістав тієї свободи, без якої творчість неможлива. Та чи набув її Майстер? І так, і ні. Адже він не зміг боротися за свій роман. Тому й заслужив спокою, а не світла. Доля майстра, як і доля Івана Бездомного, – це доля тих, хто намагався чесно й безкомпромісно розібратися, де правда, а де брехня, і пізнати істину. Саме на них покладає надії і сам М. Булгаков.
Роман “Майстер і Маргарита” Михайло Булгаков писав протягом 1928-1940 років. Цей твір можна назвати сатиричним, бо в ньому автор яскраво висвітлив вади тогочасного суспільства. Роман починається з того, що Берліоз та його друг, поет Іван Бездомний, відпочивають у парку. А коли до них підходить Воланд, вони ставляться до нього насторожено. Друзі вважають іноземця шпигуном, ворогом радянських людей. І хоча Берліозу як освіченій людині цікаво поспілкуватись з Воландом, він повинен грати під “дудку” радянської моралі.
Берліоз та Бездомний намагаються переконати “іноземця”, що Ісуса Христа не було, а історії про нього – звичайна вигадка. Читаючи ці рядки, ми розуміємо, що люди забули про Бога, про вічні цінності, а це неминуче веде до трагедій.
Письменник також висміює бажання людей до легкої наживи. Це добре видно в епізоді, де описується виступ Воланда з його почтом у вар’єте. Люди ловлять червонці, бо вважають їх справжніми. А в кінці сеансу це все виявляється оманою, і люди залишаються ні з чим.
Питання цензури Булгаков також висвітлив у своєму творі. Коли Майстер написав свій роман про Понтія Пілата, на нього так почали тиснути, що він змушений був кудись зникнути. Письменникові сумно, що талановиті особистості не можуть реалізувати свої творчі здібності. Цінуються такі “митці”, як Іван Бездомний та його друзі, такі ж “митці” з “МАССОЛІТу”. Понад усе вони хочуть заволодіти жаданим членським квитком, який дає багато привілеїв. Булгаков вважає, що мистецтво і культура не можуть бути на належному рівні за таких обставин. Він сподівається на зміни. Письменник вважає, що кожна людина повинна займатися своєю справою. Це видно на прикладі Івана Бездомного, який знаходить своє призначення у вивченні стародавньої історії, бо розуміє, що поет він – нікудишній.
Булгаков загострює увагу на особистості Понтія Пілата – людини, наділеної владою, силою, розумом. За маскою жорстокості, байдужості, відчуження ховається серце, здатне страждати й співчувати. Він розуміє, що засуджений до страти Ієшуа ні в чому не винний, та в нього не вистачає сили і мужності скасувати волю Синедріону та натовпу неосвічених жорстоких людей. Булгаков вважає, що людина ніколи не повинна зраджувати своїм принципам і робити неправильні вчинки за бажанням інших людей. Письменник порушує також проблеми хабарництва, пияцтва, нечесності, неосвіченості, боягузтва, фальші почуттів та багато інших.
Сатиричне зображення дійсності у романі М. Булгакова “Майстер і Маргарита”
Сатирик – це людина, яка говорить мовою сміху. Мовою барвистою, що має безліч відтінків на палітрі мистецтва: від трагічної іронії до веселої буфонади. Але в кожного сатирика усе ж таки власна мова, і кожен автор обирає фарбу, яка йому до душі. І досвідчений читач, не вагаючись, розпізнає твір Булгакова – за специфічними ознаками його сатири. Першу з цих ознак можна помітити, ледь відкривши книгу найвидатнішого письменника XX століття. Сцену за сценою автор відтворює спектакль, який ми звикли називати життям. Відтворює із прискіпливістю репортера кримінальної хроніки, не пропускаючи найдрібнішої деталі, – і раптом розриває дію ліричним відступом. Таким емоційним, що інколи здається, ніби голос оповідача тремтить від хвилювання. Епос, лірика й драма, наче кольорові скельця дитячої іграшки-телескопа, міняються місцями, утворюють дивні візерунки – відтінки булгаковської сатири.
Роман “Майстер і Маргарита” іноді називають комічною енциклопедією тридцятих років. І справді, чортячий кагал, маючи на меті вивчити відмінність громадян радянської Росії від “колишніх”, не залишив поза увагою нічого, старанно зазирнув у всі шпарини – від комунальної кухні до елітної квартири, від ресторану до канцелярії державної комісії. Такі ж самі масштабні дослідження нового суспільства проводили І. Ільф та Є. Петров, – це створена ними дилогія “Дванадцять стільців” та “Золоте теля”. Ільф, Петров і Булгаков зростали як сатирики у московській газеті “Гудок”. Вони писали фейлетони для останньої сторінки, займались “літературною обробкою” листів, що надходили до газети від позаштатних кореспондентів – селян та робітників. Автори пригод Остапа Бендера й “Майстра й Маргарити” пройшли ту саму школу, тому й співпали “об’єкти” їхньої уваги: державні установи й “квартирне питання”, ресторан і театр, кохання й психіатрична лікарня. Але ці “статті енциклопедії” змальовують різні часи.
Тому гуртожиток “імені монаха Бертольда Шварца” чи “Вороняча слобідка” й виглядають “окремими недоліками”, з якими треба боротися. Відважний льотчик виїжджає з комуналки тому, що отримав власну квартиру. А от з “недоброї квартири” номер п’ятдесят “виїжджають” у іншому напрямі, і сховатись можна хіба що у божевільні. Це в 1928 році автори “Дванадцяти стільців” вважали, що в радянській Росії можна співати як хочеш і тоді, коли душа забажає. У 1931 році, коли здавалося, що країна розвивається нечуваними темпами, Остап Бендер ще міг сказати, що справжнє життя мчить повз них. Булгаков писав пізніше, і знав, що від примусового співу не врятуються навіть ті, хто сховався за шафою.
Знайшовши себе у мистецтві, Булгаков не перестав бути лікарем, поставлені ним діагнози суворі й правдиві, а соціальні й психологічні оцінки завжди точні. Але не це змушувало читачів завмирати від захвату. Не тому у шістдесяті-сімдесяті роки “Майстра й Маргариту” переписували від руки, тиражували на друкарських машинках і принтерах – і ці тиражі перевищували усі мрії вірнопідданих соцреалістів. Ризикували через властиву булгаковській сатирі здатність створювати усе нові й нові візерунки, перемішуючи лірику й драму, читачів і чортячу свиту, минуле й майбутнє.
Тоді ще ніхто не писав академічних наукових досліджень про “системність булгаковської сатири” та його “концептуальне мислення”. Просто у тих візерунках карикатура дивним чином накладалася на сьогоденність, набуваючи усіх ознак реального буття – і перетворюючи будні на гротеск.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)