Проблема “нерівності душ” у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”
Проблема “нерівності душ” у романі реалізується за допомогою образів Марусі й Гриця. Незвичайність любовного сюжету у романі випливає із незвичайності самої Марусі Чурай. У її глибокій натурі живе дуже сильне максималістське начало, вона керується принципом: “Все – або нічого”. Грицева мати каже про Марусине серце, що воно “горде і трудне”. Трудне – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. Але нещастя Марусі в тому, що її “горде і трудне” серце, не
Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється у романі Ліни Костенко драма “нерівня душ” – поетично-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого і справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Осмислюючи у в’язниці свою трудну любов, Маруся Чурай знаходить точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:
Моя любов чолом сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землі.
Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця. Однієї хвилини
та Гриця. Іван же був їй рівнею1, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винят
ковість її особистості. Він аристократ не лише за походженням (син гетьмана
Остряниці), а й аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетню-
вала Гриця, то з Іваном склалася зовсім інша ситуація – їй самій багато в чому
треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі засвідчила
рідкісну глибину і масштабність його мислення – він дуже точно розумів при
значення талановитого митця, його вагу для суспільства, і цим різко виділився
з-поміж інших:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава,-
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знаменаі її лісні., З огляду на свою неординарність Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі:
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша, – заявляє він усім присутнім на суді, що чинився над Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, і у тому числі й Гриць:
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
Він, – каже, – хитрий, – каже, – потайний.
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він, – каже, – гордий. З ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє. Маруся на підсвідомому рівні захищається від Івана Іскри, його гострого розуму та могутнього почуття:
Та ще й в очах таке щось незбагненне,
Що в мене часом думка промайне:
Чи, може, він щось має проти мене,
Чи, може, він ненавидить мене?
То й хай собі. Мовчанки яе порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де –
Так наче вдарить блискавкою в душу
І знов спокійно очі відведе. Стосунки Марусі та Івана Іскри – одна з найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. їх складають картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом
На велику повагу до Івана з боку самого гетьмана вказує наступна цитата: Іване, Іскро, – Хмельницький підвівся з-за столу. – Дяка Полтаві, прислала такого гінця. Щось мало статись, твоєї печалі достойне? – Іскра промовив: – Полтава карає співця. Завдяки наполегливості Іскри Маруся була врятована від фізичної страти, та чи можна людину врятувати від страти душевної, коли вона сама є власним катом. Виправдання Марусі стало для неї найбільшою карою: у думках вона вже померла, вона більше не взмозі відповідати на почуття, про що свідчить картина відвідин Іскрою згасаючої Марусі:
І я тоді любив тебе до болю.
А вже тепер, Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою. Отак як є. Без змови і сватів. У церкву підем. Піп нас обвінчає. Весілля справим. Пушкаря позвем. Як не полюбиш, в мене вистачає На двох любові. Якось проживем. Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті різних і водночас близьких людей, народжених одне для одного:
Ми з нею рідні, ми одного кореня.
Мабуть один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й невпокорені
І матері посивіли од сліз.
Ми з нею діти однії печалі.
Себе читаю у її очах.
Проте ці душі фатально розділені, внаслідок впливу багатьох обставин, як
є розділеною сутність жіночого та чоловічого начал, як його нерозділена любов.
І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй прийшлося пройти че
рез пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож “від Лубен
до Києва”, яка розширила її світорозуміння. Хвилюючою є її останні зустрічі
з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки
сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною:
Як не полюбиш, в мене вистачає
На двох любові. Якось проживем.
Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:
Мене, Іване, – отаку понівечену?
Мене, Іване, – отаку гірку?
Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,
Ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя – руйновище любові,
Де вже ніякий цвіт не процвіте.
Ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей – розмовою друзів, що глибоко поважають один одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу – вона відчула, що втрачає по-справжньому близьку людину: Не знала я, що сум такий огорне. Вмирати буду – пом’яну добром. Кирея з вильотами чорна В останній раз майнула за бугром. Тільки хвороба і смерть Марусі зупинили процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і щасливої любові.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)