Поезія Мандельштама
У листі Мандельштама до Тинянову є слова: “От уже чверть століття, як я, заважаючи важливе із дрібницями, напливаю на російську поезію, але незабаром вірші мої зіллються з нею, дещо змінивши в її будові й складі”. Нічого не скажеш – усе здійснилося, усе збулося. Немов алмаз на склі, немов різцем по камені мандельштамовское слово перебороло матерію часу й стало культурою. Про себе Мандельштам говорив так: “Ми – смисловики”. Його вірші щільні й тягучі, і зір втрачає опору серед очманілих образів. Хочеться читати, а не розуміти. Хочеться
Золотавого меду струмінь із пляшки текла
Так тягуче й довго, що мовити господарка встигла:
– Тут, у сумній Тавриді, куди нас доля занесла,
Ми зовсім не нудьгуємо, – і через плече подивилася
Усюди Бахуса служби, начебто на світі одні Сторожі й собаки, – ідеш, нікого не помітиш. Як важкі бочки, спокійні котяться дні. Далеко в курені голосу – не зрозумієш, не відповіси
Але, прочитавши це один, два, три рази, раптом розумієш, що тебе обдурили. Що все у віршах: і “блаженні слова: Ленор, Соломинка, Лигейя, Серафита”, і прозора весна
Мандельштам відчуває й мислить немислиме й що не відчувається, а саме єдність і щільність миру в його історії. Усі досяжні, все близко, – відкрий душу й простягни руку
ПРО, якби повернути й видючих пальців сором,
И опуклу радість узнаванья.
Я так боюся риданья Аонид,
Туману, дзенькоту й зиянья.
А смертним влада дана любити й дізнаватися,
Для них і звук у персти проллється,
Але я забув, що я хочу сказати,
И думка безтілесна в чертог тіней повернеться
Заклопотаність Поета призначенням культури й історії приводить його до думки про прозорість їхніх змістів. Усяка подія, розташована в історії або культурі, доступно. Мандельштам вільно використовує предмети й образи різних епох і цивілізацій для оформлення власних ідей. Іноді йому представляється, що він не вільний у своїй творчості, що він співає чужі вірші:
И не один скарб, бути може,
Минаючи онуків, до правнуків піде,
И знову скальд чужу пісню складе
И як свою неї вимовить
Поезія Мандельштама нагадує чарівний ліхтар, за допомогою якого оживають, починають рухатися й дихати образи історії. Він – щирий співак цивілізації. Навіть природа в його віршах знаходить урбанизированние форми, здобуваючи при цьому якась додаткова, імперська велич:
Природа – той же Рим і відбилася в ньому.
Ми бачимо образи його цивільної моці
У прозорому повітрі, як у цирку блакитному,
На форумі полів і в колонаді гаю
Одне доповнює й оттеняет інше. Природа, розчиняючись в історії, створює в ній нові орнаменти й символи. А людина читає їх, пролистивает, забуває й згадує, грає в них, як дитина у свої іграшки. “Не місто Рим живе серед століть, /А місце людини у вселеної”. Рим для поета вершина й осередок цивілізації. Він – середовище перебування, місце й зміст людини. Він – один із центральних символів у поезії Мандельштама. Його риси мають і Петербург-Петрополь, і Феодосія, і Москва. Він – особливий стан душі, не сам мир, але тільки погляд на нього, пофарбований мрачноватими й величними тонами. Мандельштам у своїй поезії ніколи не опускався до пафосу. Його муза звучить урочисто й карбовано й ніколи – пафосно. Інстинкт співака не дозволяв йому сфальшувати в жодному вірші
Сестри вага й ніжність, однакові ваші прикмети
Медунка й оси важку троянду ссуть.
Людина вмирає. Пісок остигає зігрітий,
И вчорашнє сонце на чорних носилках несуть
Що дійсно відрізняє Мандельштама від всесвітнього образа поета XX століття, так це безприкладний подвиг осмислення історії й цивілізації як єдиного нескінченного, але спресованого страшним тиском інтелекту, процесу. Тому Мандельштама так заманливо розуміти – і так важко тлумачити. От як пояснює це Арсеній Тарковский:
Там у віршах пейзажів мало,
Тільки нетяма вокзалу
И театру метушня,
Тільки люди як потрапило,
Ринок, черга, в’язниця
Життя, мабуть, наболтала,
Наплела доля сама
У віршах Мандельштама звучить урочисте, ледве архаїчне, повноваге слово. Це поет великої образотворчої точності; його стих короткий, виразний і ясний, вишуканий по ритмах; він дуже виразників і гарний по звучанню. Насичений літературно-історичними асоціаціями, строгий по арт. хитектонике, він вимагає пильного й уважного читання
Настрій “Каменю” – меланхолійне. Рефреном більшості віршів стало слово “сум” – “куди сум забився, лицемірка”. Один раз обмовившись: “Я від життя смертельно утомився, нічого від її не приемлю”, – Мандельштам потім твердо заявить про прийняття миру з усіма його превратностями: “Я бачу місяць бездиханний і небо мертвенней полотна; Твій мир хворобливий і дивний, я приймаю, порожнеча!” І в “Камені”, і в збірнику “Trіstіa” велике місце займає тема Рима, його палаців, площ. В “Trіstіa” є цикл любовних віршів. Частина з них присвячена Марині Цветаевой, з якої, за свідченням деяких сучасників, у поета був “бурхливий роман”.
Любовна лірика світла й цнотлива, позбавлена трагічної ваги. Закоханість – майже постійне почуття Мандельштама, але трактується воно широко: як закоханість у життя. Любов для поета – однаково що поезія. В 1920 році, перед тим як остаточно з’єднати своє життя з Надією Яківною, Мандельштам відчув до акторки Олександрійського театру. Їй присвячено кілька віршів. Кілька віршів поет присвятив А. Ахматовій. Надія Яківна, дружина й друг поета, пише: “Вірші до Ахматової… не можна зарахувати до любовного. Це вірші високої дружби й нещастя. У них відчуття загального жереба й катастрофи”. Про любов Осипа Мандельштама до красуні Ользі Вак-Сель, про викликані цим сімейних розбратах докладно розповіла у своїх спогадах Надія Яківна. Що поробиш, Мандельштам дійсно досить часто закохувався, приносячись прикрості своєї Наденьке, а російська поезія збагачувалася прекраснейшими віршами на вічну тему любові. Мандельштам закохувався, мабуть, до останнього років життя, захоплюючись життям і красою
Мандельштам одним з перших став писати вірші на цивільні теми. Революція була для нього величезною подією, і слово “народ” не випадково фігурує в нього віршах
В 1933 році Мандельштам написав антисталінські вірші й прочитав їх в основному своїм знайомим – поетам, письменникам, які, почувши їх, жахалися й говорили: “Я цього не чув, ти мені цього не читав…”
Ми живемо, під собою не чуючи країни,
Наші мовлення за десять кроків не чутні,
А де вистачить на полразговорца,
Там пригадають кремлівського горця
У ніч із 13 на 14 травня 1934 року Мандельштама заарештували. Йому всерйоз загрожував розстріл. Але за нього заступилися друзі й дружина. Це зіграло свою роль; його вислали у Воронеж. Після закінчення трирічного посилання Мандельштами повернулися Вмоскву.
2 травня 1938 року Мандельштам знову був арештований і засуджений на п’ять ліг виправно-трудових таборів за обвинуваченням у контрреволюційній діяльності. Потім Таганка, Бутирка, проходження по етапі у Владивосток. Звідти – єдиний лист, відправлений у жовтні 1938 року
На землі немає могили Осипа Мандельштама. Є лише десь котлован, куди безладно скинуті тіла замучених людей; серед них, очевидно, лежить і Поет – так його кликали в таборі. У самих гірких віршах Мандельштама не слабшає замилування перед життям, у найтрагічніших, таких як “Збережи моє мовлення назавжди за присмак нещастя й диму…”, звучить цей захват, втілений у разючі по новизні й силі словосполученнях: “Аби тільки тільки любили мене ці мерзенні плахи, Як, нацелясь на смерть, городки зашибають у саду…” І чим сутужніше обставини, тим ощутимей язикова міцність, тим пронзительней і удивительней подробиці. Тоді-Те й з’явилися такі чудові деталі, як “океанічних нитка перлів і таитянок лагідні кошики”. Здається, за віршами Мандельштама просвічують те Моне, те Гоген, те Сарьян…
Не обмежена ще моя пора,
И я супроводжував захват всесвітній,
Як вполголосая органна гра
Супроводжує голос жіночий…
Це сказано 12 лютого 1937 року. Щастя виникало в момент створення вірша, може бути, у найважчій ситуації, і чудо його виникнення вражає більше всього
Не розняти мене з життям
Їй сниться
Убивати й зараз же пестити…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)