Мій улюблений твір (“Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і удалого купця Калашникова”)

Михайло Юрійович Лєрмонтов – поет яскравий і самобутній, він створив цілу галерею незабутніх характерів: сміливих і рвучких, гордих і непохитних, прочитавши про яких надовго запам’ятовуєш і намагаєшся в чомусь наслідувати їх. Такими героями є персонажі мого улюбленого твору М. Ю. Лєрмонтова “Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і удалого купця Калашникова”.

Сильний, пристрасний і неприборканий Кірібеевіч; мужній і гордий купець Калашников; вірна і любляча Олена Дмитрівна. “Пісня” написана у традиціях народної

поезії. Лєрмонтов НЕ пародіює фольклор, його твір майже виткане з народних традицій, дихає і натхненне ними.

Не буде вже сяяти на небі сонце червоне,

Чи не милуються їм хмаринки сині:

То за трапезою сидить у златом вінці,

Сидить грізний цар Іван Васильович.

Атмосфера бенкету відтворена автором майже з документальною точністю. Підозрілий і грізний цар всюди шукає крамолу та зраду, а радіючи, хоче бачити лише радісні та щасливі обличчя навколо. Чому ж журбі вірний слуга Кірібеевіч? Закоханий? Так це поправимо справу. Треба тільки шаль дорогу, та кільце піднести сподобалася дівчині, вона відразу

ж кинеться на шию слузі царському. Та ось тільки Кірібеевіч не сказав цареві, що сподобалася йому заміжня жінка!

Не будь Кірібеевіч царів слуга, хіба посмів би він образити заміжню, та не кріпосну, а купецького роду! Лєрмонтов бачить у вчинку опричника прямий зв’язок з царським заступництвом “свого війська”. Не будь такої опіки, притримав би себе Кірібеевіч. Я ж бачу головну причину в молодості і безглузде опричника. Він закоханий, молодий, тому мало роздумує над наслідком свого вчинку.

Олена Дмитрівна не побоялася розповісти все чоловікові, просячи у нього допомоги:

Ти не дай мене, свою вірну дружину,

Злим охульнікам на ганьбу!

Удалий купець Калашников виходить на кулачний бій не силушки похвалитися, а відстояти честь і гідність родини.

Свідомість правоти справи, за яку він вийшов битися, додає сили Степанові. Кірібеевіч ж ще до початку бою програв. Він колом винен перед купцем, і це почуття провини заважає ліхому бійцеві.

“А звати мене Степаном Калашніковим…”

І, це почувши, Кірібеевіч

Зблід в особі, як осінній сніг;

Бойки очі його затуманились,

Тим сильних плечей пробіг мороз,

На розкритих устах слово завмерло…

Чи не закоренілі ще Кірібеевіч у лиходійстві, ще сором здатний відчувати перед чесними і відкритими людьми, тому і гине, що не правий і винен перед Калашніковим.

Цар же, виправдовуючи прізвисько “грізний”, віддячив Степана Парамонович.

І стратили Степана Калашникова

Смертю лютою, ганебно;

І голівонька безталанна

Під крові на плаху покотився.

В “Пісні мене приваблюють не тільки характери, правдиво відтворені автором, але і весь лад твору: мова, ритмічність, особливий звуковий ряд. Я люблю перечитувати її, дивуюся геніальності Лєрмонтова, його літературному чуттю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Мій улюблений твір (“Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і удалого купця Калашникова”)