Поезія – це завжди неповторність
Мудрими людьми мовлено, що нація як така не Існує без пасіонаріїв, безкомпромісних поетів величного творчого качала, без людей, які уособлюють совість, цвіт усього народу. Слава Богу, наш народ має такий цвіт. Але як нещадно побивано його у всі – хоч як не роззирайся – часи. Кривава лапа монстра тоталітаризму завжди нависала над кращими з кращих.
У темній людській пустелі принишкло, здавалося, усе живе. Але ми таки чули мужній жіночий голос. І ми дивувалися – невже можна бути людиною! Невже можна бути гідним своєї землі, невже можна
Ліна Костенко – красива, мудра, мужня жінка з вічною таємницею в очах, глибоко сучасна, глибоко українська поетеса, поезія якої потужною хвилею влилася в літературу шістдесятників. Ця жінка пише, як думає, – так і живе. Слово – вчинок. Життя – як слово.
Принципи справжньої – людської – моралі зливаються для неї із внутрішньою необхідністю душі і стають єдиним цілим.
Як мовчанням душу уярмлю,
То який же в біса я поет?!
Уся творчість Ліни Костенко – туга за ідеалами, сором за поганьблену, розтоптану людину.
Епоха несприятлива – ламає
Іще
У час, коли суперпатріотичне белькотання проголошувалося “досягненням” соцреалізму, тільки читаючи збірки Ліни Костенко, можна було врятувати душу.
Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
Поезія Ліни Костенко часто дуже сувора й мужня, часто категорична й безкомпромісна, яка не прощає того, чого не можна простити чи забути… І все ж таки – це жіноча поезія. В одному з віршів жінка в неї – “… смаглява золота віолончель”. Жінка – це ніжна істота, що глибоко переживає біль, образу, завжди прагне бути коханою, мати можливість відчути себе слабкою, і водночас – істота незвичайної стійкості й мужності, сильна й вольова, добра й непрощаюча.
Світ поезії Ліни Костенко дуже різноманітний, тут є і любов, є зачарування й розчарування, і така зрозуміла ностальгічна залюбленість у рідну землю, але насамперед – це світ драм, і ці драми звершуються чи то в людській душі, чи то в історії, чи то в природі:
Життя іде і все без коректур,
І час летить, не стишує галопу.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Поетеса ставить гострі проблеми буття: це роль митця в суспільстві, мистецтво і його значення в житті кожної людини. Вона закликає зберігати духовні цінності, що створені людством:
Вже почалося, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
Воно вже інеєм взялось.
І не знецінюйте коштовне,
Не загубіться у юрбі,
Не проміняйте неповторне
На сто ерзаців у собі.
Інтимна лірика Ліни Костенко надзвичайно цікава. Це своєрідні роздуми — монологи й діалоги, враження від баченого й пережитого (“Розкажу тобі думку таємну”, “Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…”, “Я дуже тяжко Вами відболіла”). Збірки поезій “Неповторність” (1980 р.), “Сад нетанучих скульптуру. (1987 р), “Дума про трьох братів неазовських”, “Скіфська одіссея” – це розлогі, широкі полотна, своєрідна ілюзія втечі в минуле. Але мова завжди йде про пекуче сьогодення. Саме воно проглядає крізь історичну пам’ять, сповнює поезії психологізмом, багатою образністю, адже саме ці риси характеризують поезію Ліни Костенко.
Досить цікавим явищем в українській художньо-історичній романтиці останніх років є роман у віршах “Маруся Чурай”. У романі підкреслюються високі патріотичні прагнення Марусі – її любов до людей, землі, рідного краю. Життєве кредо героїні – не зрадити своєму народові, бути правдивою, завжди потрібною людям, чесно дивитись їм в очі.
Не помста це була, не божевілля…
Я не труїла, те прокляте зілля…
Він випив сам. Воно було моє.
Поведінка Марусі на суді – це відстоювання людської гідності, справедливості.
Творчість Ліни Костенко – творчість зрілого майстра, що вражає досконалістю змісту й форми, поєднанням здорового народного світовідчуття з класичною культурою письма. Спокійно безстрашна, вона завжди йде углиб, аналітична й унікальна.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)