Письменниця великого творчого діапазону

Письменниця великого творчого діапазону, Леся Українка в своїх драмах буремних років революції головну увагу приділила найгострішим питанням політичної, ідейної боротьби за визволення трудящих мас з ярма соціального й національного гноблення, за визволення свідомості людини з тенет духовної неволі. Ставши визнаним майстром у царині драматургії, вона, проте, лишалася “ліриком раг ехеїапсе”. Останній драматичний твір Лесі Українки, написаний у часи революції 1905-1907 років,- діалог “Айша та Моххамед” – поклав початок низці її поезій,

оповідань, драм, в яких тема кохання, складних особистих взаємин і пристрастей посяде поважне місце поряд з іншими, переважно соціальними темами. Якщо поминути дитячу поему “Русалка”, Леся Українка до діалога “Айша та Моххамед”, написаного 22 квітня 1907 року в Ялті, тему кохання розробляла в “Блакитній троянді” й “Прощанні”. Трагізм почуттів кохання, дружби, жертовності й самозреченості розкрився в її поезіях 1901-1905 років, присвячених пам’яті померлих Сергія Мсржииського та брата письменниці Михайла Косача.

Інші почуття переймають серце поетеси, коли вона наприкінці листопада 1906 року пише “Жіночий

портрет”. Образ жінки, яка “за любі речі та за поцілунки” взяла на себе “найтяжчу Працю” і завдала “у каторгу довічно” – незвичайний для співців кохання. Авторка не докоряє жінці за те, за що звичайно ганять жінок, які віддаються заміж, дбаючи про забезпечений власний добробут. її героїня все життя тяжко працює, ціна здобутого нею кохання важка й принизлива. Поетесин висновок несподівано тяжчий – і в ньому сенс усього вірша:

Не тіло ти, а душу продала,

Свій хист і розум віддала в неволю.

“Жіночий портрет” передував діалогу “Айша та Моххамед”. Айша також, покохавши, дочекалася й домоглася одруження з Моххамедом. Та їй мало здобутого щастя – бути Моххамедо-вою дружиною, зазнавати його пестощів. Молода і вродлива Айша не може погодитися з тим, що не їй одній – всі думки і помисли її чоловіка, що він не віддає їй всього свого кохання, не живе нею одною. Вона ревнує Моххамеда до пам’яті його померлої дружини Хадіджі і не може збагнути, за що так безмежно й самовіддано Моххамед любив набагато старшу від нього жінку і чому він спокійний у коханні до молодої Айші. Він завжди думає про Хадіджу, ходить на кладовище, де вона похована, і Айша безсила позмагатися з любов’ю Моххамеда до мертвої Хадіджі. Відповідь, обережну й тактовну, знаходимо в словах Моххамеда. Він говорить про те, що й сонце свій перший промінь віддає комусь одному, “найпершому, що стрінеться”. Айшу не може загодити така відповідь. Вона докоряє чоловікові, що не перший промінь, а все проміння свого серця він віддав Хадіджі, і знову дошукується відповіді на своє питання. Тоді Моххамед говорить про красу людини, яка полягає не у зовнішній вроді, а в глибокому душевному почутті, яке робить спілку двох людей, найбільш споріднених, нерозлучною, вічною. Це почуття жило в Хадіджі, і його ніколи не буде в Айші.

Для Айші суть всього життя – в коханні Моххамеда. Вона набагато молодша від свого чоловіка, а він, пізнавши таке почуття, якому є лиш одне визначення – вічне, ніколи не заповнить свого життя коханням Айші і ще десятка жінок, яких він узяв собі по смерті Хадіджі. Моххамед і Айша – різні люди, і Моххамед майже не силкується говорити з Айшею так, як понад двадцять років говорив з старою Хадіджею. Це підкреслюється повторюваною ремаркою поетеси про те, що Моххамед “мовчки сідає”, “мовчки переводить погляд”. Він не спростовує пристрасних слів Айші, і його відповіді Айша розуміє по-своєму.

Що потрібно для того, щоб жінка опанувала всі почуття й думки коханого дружини?-ось над чим бідкається Айша. За нею всі, здавалось би, переваги: вона молода і вродлива, жагуча і ніжна. Хадіджа була стара, негарна, а Моххамед у думках із нею і по її смерті. В чім же річ? Для Моххамеда це також таємниця. “Якби ж я сам те знав”,- говорить він Айші. Розв’язка дається в наступних рядках:

І в моїх очах вона ні гарною, ні молодою ніколи не здавалась…

Але в ній щось було… щось вічне, Айшо… Мені здається, що воно живе, і дивиться на мене крізь могилу, і голосом таємним промовляє, і всі мої слова та й думку чує…

Суть цього вічного почуття Моххамеда – в останніх словах. Хадіджа чула всі його слова і думки, чого не дано Айші, яка чує лише голос своєї жаги. Саме тому вона й сприйняла визнання чоловіка тільки у порівнянні з собою – в ній нема того вічного, і чесний Моххамед не може цього заперечити.

Як почався діалог підкресленням мовчазності Моххамеда, який мовчки сів і мовчки перевів погляд, так і закінчується. На пристрасне запитання Айші: “Що ж ти мовчиш?” – Моххамед “мовчки встає і йде з альтанки геть”. Айша залишається і ридає “в безсилій лютості”. її горе ще більше від того, що стверджена правда для неї виявилась тяжчою за непевну надію, якою вона себе тішила до мовчазного визнання Моххамеда.

Моххамед, як правило, не дає відповіді на запитання Айші і весь час переводить розмову на філософський план. Це відповідає і його становищу пророка й мудреця, і його небажанню засмутити своєю правдою Айшу. Через те він вважає за краще не відповідати, ставлячи замість відповіді контрзапитання. Він заперечує слова Айші тільки в тому випадку, коли вони несправедливі.

У творі “Айша та Моххамед” Леся Українка дає два розуміння краси – краси зовнішньої і краси внутрішньої, духовної; переважає остання. Вона сильніша і за вроду, і за молодість. Внутрішня краса людини – неминуща, вона зникає тільки З смертю обох закоханих.






Чарівний світ дитинства у поезіях лесі українки.
Письменниця великого творчого діапазону