Одужає і вродить жито!
Кожна людина починається з отчої землі, пускаючи в неї глибоке коріння. Хтозна, може, буйний вітер і зла доля занесуть насіння з того дерева на далеку чужину, та тільки навряд чи воно там прийметься. І летітиме осиротіла душа думами-сльозами, спогадами-мріями до рідного лона й рідного неба, де ясні зорі кидають свій чистий відблиск у тихі води. Всі ми серцем приростаєм до свого замріяного краю. Калинова кров тече в наших жилах, душа бринить чарівними піснями, ніжними і грізними, веселими і тужливими, як саме життя. Чи жила б Україна без кобзи-бандури?
Господь благословив цей райський край на творчість і любов, а разом з тим – на муки і скорботу. Цим співучим, миролюбним людям засівати б поле гречками й хлібами і творить нові пісні-перлини, а їм завжди випадало воювати, боронить Вітчизну від неволі!
Історії ж бо пишуть на столі,
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
Піснями і невольницьким плачем.
І войовничі вигуки, і брязкіт зброї, і тупіт звихрених коней, і передсмертний стогін, і голосіння
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна –
Така її доля!
Та завжди було кому постояти за Вітчизну. Відчайдушні запорожці своїм завзяттям і нечуваною хоробрістю наводили на ворога жах. Поляки навіть легенду склали про те, що козак помирає лише після четвертої смертельної рани. Мученицька смерть за неньку-Україну, за віру християнську була для запорожця найвищою честю. Один конав на гострій палі, сміючись над ворогом, другого смерть підкошувала в безлюдному степу, далеко від Батьківщини, від друзів. І лежало непоховане тіло козацьке біле, омите дощами, овіяне вітрами, поки поміж кісток не проростала зелена трава… Тож так по смерті він єднався з землею рідною, їй віддавав свою любов і силу. І вже та земля, кров’ю вірних сердець напоєна, ставала для ворога навіки нездоланною. Скільки смертоносних вітрів пронеслось над нашим краєм, а він знову оживав, розквітав, шумів хлібним колосом і бринів піснями. Та навіть у тих зажурених пісень, у того барвистого українського слова були одвічні недруги. То була підступна війна на невидимому, хоч і не завжди безкровному фронті. Аж і тут сонцесяйна рать повстала на захист нашої національ ної культури, нашої духовності. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний, Василь Стус, Ліна Костенко…
Благасловен, кого в Сибір,
На Соловки, у рудні й пущі
Кривавий більшовицький звір
Тягав за думи невмирущі.
У тяжкі часи духовної руйнації не змілів народ український, не втратив високих орієнтирів, бо завжди жили на цій згорьованій і благословенній землі Іван Орлюк і Лаврін Запорожець, Микола Баглай і Марко Безсмертний, Сивоок і Маруся Чурай. І життя їм судилося вічне, як вічні свобода, творчість і любов, як невмируща Україна!
Здавалося, люті часи назавжди минули. Наш народ дожив до вистражданої незалежності, до світлого Відродження, про яке ще сім століть тому мріяв мудрий Захар Беркут. Та як важко підводитися з руїни! Батьківщина знову потребує мужніх і незрадливих сердець. Проте, на її біду, їх чомусь так не вистачає… Куди ж поділися нащадки Хмельницького, Мазепи, Залізняка, Грушевського? Чи втекли за кордон, чи відгородилися від свого народу високими мурами кам’яних палаців? Гнітючі настрої зневіри беруть у полон слабкодухих. Тож скріпімося духом! Присвятімо свою працю і своє життя рідній Україні!
Хай запанує дух любові,
І, може, нива, що від крові
Напухла так несамовито,
Одужає і вродить жито!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)