Образи контрреволюціонерів у романі М. Шолохова “Піднята цілина”
Представники білого руху показані автором у романі без спрощення характерів. Білі офіцери Половців і Лят’євський, розкуркулений Тимофій Рваний – всі вони непримиренні вороги Радянської влади, люди сильні, мужні, переконані в правоті своєї справи. По цих якостях вони не уступають описаним у романі комуністам – Давидову, Нагульнову і Разметнову, що робить їхнє протистояння по-справжньому драматичним. Деяким особняком у цьому ряді стоїть ведучий подвійне життя Яків Острівний.
Йому і при Радянській владі жилося б непогано. Можливо,
Островнову багато чого неясно з того, що діється в країні. Половцев пояснює козакові, що метою Радянської влади є створення комуни, у якій абсолютно все повинне стати загальним. Островнову таке положення речей, звичайно ж, не до вподоби, і він досить швидко погоджується на вступ у контрреволюційну організацію, про що і дає відповідну розписку. І скоріше всього, саме ця розписка стає тією обставиною, що робить для Якова Лукича неможливою “дорогу назад”. Із цієї пори він, хоче того чи ні, змушений виконувати будь-яке розпорядження осавула.
Примітно, що, перед тим як дати свою згоду, Островнов приходить до своєї бабусі-матері, щоб та благословила його на боротьбу з “бусурманською владою”. Набожна бабуся, обурена руйнуванням церков, негайно благословляє сина. Вона ще не знає, що тим самим підписує вирок і самої собі. Осавул запевняє Островнова, що загальне повстання на Доні обов’язково відбудеться, але час для нього ще не прийшов. Тактика Половцева поки що полягає в тім, щоб руками Якова Лукича всіма способами шкодити тільки що утвореному колгоспу. Причому осавул вважає, що Островнов повинен діяти “по-розумному”, нічим не залучаючи до себе уваги, а якщо і відбудеться яка-небудь неприємність із вини Якова Лукича, то той обов’язково повинен наполягати на тому, що це нібито відбулося “по недомислу”. Саме такою акцією з’явилася, наприклад, ініціатива Островнова відносно чистоти в стійлах биків – при настанні морозів заповнювати їх не соломою, як це робилося здавна, а піском. Коли на ранок виявилося, що бики, піднявшись із замерзлої піщаної поверхні, залишили на ній шматки шкіри і навіть хвости, то голова колгоспу Давидов був розлютований і загрожував Островнову серйозним покаранням за шкідництво.
Але рекомендована Половцевим тактика поведінки Якова Лукича принесла свої плоди: усі списали на “недомисел” і нібито зайву тягу Островнова до нововведень. Ще до випадку з биками один з козаків, на прізвище Хопров, помітив, що у Островних в будинку живе таємничий постоялець. Хопров звертається до Якова Лукича за поясненнями і, коли не одержує їх, загрожує донести “куди треба”. Хопров був настроєний рішуче, і навіть те, що він сам у минулому був замішаний у діях, непорядних для нової влади, не могло його не зупинити. Половцев приймає рішення: Хопрова необхідно забрати. Це і було здійснено уночі. Разом з Хопровим Половцев вбиває і його дружину. Яків Лукич не виносить виду крові і не може дивитися на те, що відбувається. Однак саме він привів осавула до будинку Хопрова і хитрістю змусив хазяїна відкрити двері. Перед смертю дружина Хопрова нагадувала Якову Лукичу, що вони – куми, і той навіть зробив боязку спробу заступитися за жінку. Втім, моральне падіння Островнова не обмежилося вбивством куми. Пізніше, коли його мати, що виживає з розуму, почала розносити по хутору звістку про те, що син бореться з “бусурманською владою” і вкриває білих офіцерів, Яків Лукич за наказом Половцева замикає на замок її у світлиці, і вона через кілька днів вмирає від голоду і спраги. Більше всіх на похоронах бабусі ридав і горював її син. Половцев то зникає з будинку Якова Лукича, то з’являється знову. Один раз він приводить із собою ще одного білого офіцера – підпоручика (хорунжого) Лят’євського, оголосивши, що відтепер Лят’євський також буде вкриватися у будинку Островнова. Лят’євський не відрізняється зайвою скромністю. Якось раз Островнов застає його разом з невісткою. “Панам офіцерам” Яків Лукич ніяких претензій у зв’язку із цим не пред’являв, але невістку відшмагав віжками. Саме Лят’євський з деяким подивом запитує у Островнова, чому той примкнув до контрреволюційного руху. Яків Лукич не занадто зрозуміло пояснює, що хотів би жити краще. У відповідь Лят’євський називає Островнова дурнем: адже козакові є що втрачати.
А Лят’євському, втім, як і Половцеву, втрачати нема чого. Вони живуть і діють за принципом: “або пан, або пропав”. Слова Лят’євського змушують Якова Лукича задуматися, але він, проте, продовжує вважати, що для нього зворотної дороги немає. От так існувала і діяла невелика контрреволюційна організація в хуторі Гремяча Балка. У білогвардійців так само була “ідея”, заради якої вони готові були піти на смерть самі і вбивати інших. Алее Шолохов відмовляє цим персонажам свого роману у двох дуже важливих людських якостях: вони геть-чисто позбавлені почуття гумору, а також якоїсь внутрішньої шляхетності. Зрівняємо: Половцев і Островнов хитрістю змушують Хопрова відкрити двері, після чого безжалісно вбивають його і дружину. Нагульнов же, вистеживши Тимофія Рваного, не стріляє йому в спину, а, окликнувши, змушує того обернутися. Макар відпускає Лушку, незважаючи на те що вона, на його думку, завжди була “контрою”. Зрозуміло, особливо трагічною є доля розкуркулених селян і козаків, у тому числі і коханця Лушки Тимофія Рваного. Можна сказати, що ці люди мали підставу ненавидіти Радянську владу і навіть боротися проти неї. Але не слід забувати і про те, що кожна людина має право морального вибору: боротися, зустрівшись із ворогом віч-на-віч, або ж стріляти йому в спину, нишком.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)