Нев’януча квітка любові у поезії Василя Симоненка
Переважно інтимним, на перший погляд, може видатись цикл віршів “Тиша і грім”. При бажанні відшукаємо в ньому і відгомін блоківського обожнення “прекрасної незнайомки”, і подаленілу луну інтимних звірянь О. Олеся, В. Сосюри. Є навіть майже буквальні збіги. Пригадай мо Олесеве “З журбою радість обнялась”. У Симоненка: “І обнявся сміх з журбою, Ненависть – з любов’ю” (спливає в пам’яті й назва першої збірки Д. Павличка, теж побудована на контрастній єдності суперечливого,- “Любов і ненависть”, 1953). Або Сосюрине
Та в прекраснім житті важкому
Будуть завжди сіять мені
В душу, повну вітрів і грому,
Сіруватих очей вогні.
Процитовано заключний катрен останнього, дев’ятого вірша циклу “Тиша і грім”. І здається, ніби пройнятий він лише суто інтимними переживаннями. Але в тім-то й особливість Симоненкової лірики, що вона розгортається в органічній єдності
І, звичайно ж,- вірші про кохання, їх чи не найбільше в збірці. І це закономірно, адже внутрішній світ ліричного героя перебуває на той час у дивовижній єдності зі світом довколишнім.
Основна риса любовної лірики В. Симоненка – світлий юнацький смуток од неподіленого романтичного кохання. У триптиху “Суперни ки” ліричний герой звертається до сонця і вітру. І все ж, “крізь холод порожніх днів”, коли “на серці думок бинти”, крізь “обов’язків грати” проривається юнацьке, молоде чуття, яке відмітає буденщину і знову виносить душу на небесні обшири й регістри;
Ой майнули білі коні,
тільки в’ються гриви,
Тільки курява лягає
на зелені ниви.
Пронеслись, прогупотіли,
врізалися в небо,
Впала з воза моя мрія-
пішки йде до тебе.
Знаю: дійде, не охляне,
в полі не зачахне –
Світ твоїми, моя люба,
кучерями пахне!
Крізь пилюку, по багнюці,
в холод і в завію
Прийде чистою до тебе,
біла моя мрія.
Любов – першопричина і поезії, і краси. Як у всезагальному, так і в сокровенному. У чому ж своєрідність Симоненкової інтимної лірики? Серцевина інтимних звірянь Б. Олійника – сум за втраченим юнацьким коханням, що стало зорею ліричного героя на довгі роки. Діапазон спогадів переливається різними барвами й тональностями. У ліричному фрагменті з поеми “Доля” вчувається гірка самоіронія: “Я і третій – кут на куті. Посередині – вона. Ах, для чого і для кого цей трикутник не до речі? Поки думав я – незчувся, як оплавились кути. І таким округлим жестом він узяв її за плечі. Що мені лишилось тільки третім зайвим одійти”. У вірші “За рікою – тільки вишні…” – елегійний сум від того, що “рано-вранці ти на берег мій не вийшла І не вийдеш – мені дятел передав”.
Ліричний герой В. Симоненка назавше лишиться однолюбом. Справа не тільки в тому, що переважна більшість його віршів – сповідально-журливі, але й вдячні, адресовані втраченому юнацькому почуттю (тут вони перегукуються з поезіями на цю тему Б. Олійника).
Насамперед, мабуть, справа в особливій, дуже характерній для цього поета і для цього часу та періоду його еволюції цнотливості душі, завдяки якій інтимна сфера набуває ідеалізованого ореолу. Дарма, що вірші подеколи можуть мати навіть різних адресатів, все одно їх ідеал – романтично-недосяжне, не збагнуте і незбагненне поривання до чогось загадкового, таємничого і нездійсненного. Навіть тоді, коли в жартівливо му студентському тоні стверджується розуміння секретів, і загадок, як-от у вірші “Ікс плюс ігрек (Чорнявій математичці)”:
І здається, що я володію
Віковічним секретом краси
Лиш тому, що я розумію
Загадкові твої ікси.
Розумію? Який там розум!
Просто здорово, що ти є!
Що вслухається в ніжні погрози
Збаламучене серце моє.
Я не заздрю уже нікому –
Де ще мудрих таких знайти?
Одному лиш мені відомо:
Ікс плюс ігрек – це будеш ти.
Попри всю грайливість і юнацьку наївність, чуття ліричного героя б’ються навколо “вічної загадки любові” (Гр. Тютюнник). Вірш далекий од професійної досконалості, але приваблює саме отією непідробною щирістю, що проступає крізь усі іронічні інтонації.
Інший романтично-благородний відтінок почуття бринить у вірші “Чадра”:
Я тебе не сприймаю за істину –
Небо навіть і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану,
Голубу і безжально освистану-
І таку я люблю тебе!
Це також більше схоже на позу, на єсенінські “персидські мотиви” чи Павличкове “Чужі обійми, як намиста, Ти познімала при мені”. Це все ж таки хвилинні захоплення, освячені благородним обожненням краси.
Але є ціла низка віршів збірки “Поезії”, перейнятих отим болем за втрачене кохання, реальне підгрунтя якого ми виявили ще у першій збірці, аналізуючи такі поезії, як “Компаньйонка”, “Ой майнули білі коні…” та інші. Отут якраз і з’являється той само спільний ритм: “Через душі, мов через вокзали…”, “Всі образи й кривди до одної…”, “Ну скажи, хіба це фантастично…”, “Дотліває холод мій у ватрі…”, “Я тобі галантно не вклонюся…”. Це найсильніші, найбільш щемні й пронизливі вірші В. Симоненка про любов.
Любовна лірика Василя Симоненка – прекрасний приклад поєднання цнотливості, щирості й жаги юної поетичної душі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)