Максим Горький (Олексій Максимович Пєшков)

ПСИХОЛОГІЧНА ТА ЛІРИЧНА ПРОЗА Максим Горький (Олексій Максимович Пєшков) (1868-1936). Олексій Максимович Пєшков народився 16 березня 1868 року в Нижньому Новгороді в родині столяра-червонодеревника Максима Савватійовича Пєшкова. Коли хлопцеві виповнилося чотири роки, в Астрахані від холери помер батько, через декілька років він втратив матір. Потім Олексієві довелося жити в домі його діда Каширі-на, власника фарбувальної майстерні, а в молодості – волзького бурлаки. Важке життя, тяжка, виснажлива праця зробили діда жорстоким, жадібним і сварливим, проте він усе ж таки навчив унука грамоті за Псалтирем і Часословом, а потім віддав його в Слобідсько-Купавинське парафіяльне училище. Олексій лише рік навчався там, потім склав іспит у третій клас, але “курсу в оному через бідність не закінчив”, і був відданий “хлопчиком” у магазин модного взуття. “Ну, Лексію, ти – не медаль, на шиї в мене – не місце тобі, а йди-но ти в люди…”, – сказав йому на прощання дід. Так почалося доросле життя майбутнього письменника – “в людях”. Протягом п’ятнадцяти років Олексію Максимовичу довелося працювати “хлопчиком на побігеньках” у родині кресляра, молодшим перемивальником посуду на волзькому пароплаві “Добрий”, де він подружився з кухарем Михайлом Акимовичем Смурим (саме він заохотив підлітка на все життя до читання книг), “кухонним мужиком” на поштовому пароплаві “Пермь”, учнем у кресляра, продавцем книг в іконописній крамниці, статистом у ярмарковому театрі, а після від’їзду в Казань, де він сподівався вступити до університету, різноробом на пристанях, крендельником у булочній Семенова, підручним пекаря в булочній Деренкова, двірником, садівником, хористом в опері, рибалкою на Каспійському промислі, нічним сторожем на залізничній станції Добринка.

У 1892 році в Тифлісі Олексій влаштувався молотобійцем у залізничні майстерні, почав цікавитися роботою політичних гуртків, внаслідок чого потрапив під поліційний нагляд. Саме в Тифлісі було написано його перше оповідання “Макар Чудра”. Могутня сила справжнього таланту переносить читача в Росію кінця XІX століття, де він біля нічного багаття зачаровано слухає розповідь старого цигана про відважного красеня Лойка Зобара і красуню Радду.

Багато хто з дослідників творчості О. М. Горького вважає, що значний вплив на становлення і розквіт таланту великого російського письменника мала філософська концепція Фрідріха Ніцше. Сам О. М. Горький визнавав: “…декому зі своїх героїв-босяків я надав… дещо з філософії Ф. Ніцше”. Герої романтичних творів Горького висловлюють думки, пройняті проповіддю понадморалі, закликом до переоцінки всіх цінностей, створених внаслідок історичного, наукового та соціологічного катаклізмів, що впливають на їх самовизначення в житті. Максим Горький писав, що “найстрашніші люди – це ті, що не знають, чого хочуть, а тому необхідно мобілізувати всю нашу волю, аби чітко усвідомити власні бажання”. Зауважимо, що волею до життя, за Ніцше, визначається прогрес людства. Коли ми говоримо про вплив філософії Ніцше на Горького, ми, звичайно, не можемо твердити, що письменник беззаперечно сприймав усі філософські тези Ніцше; він, скоріше, ілюстрував, художньо відтворював сам процес власного пошуку істини. У творах письменника герої болісно шукають відповіді на соціальні та етичні питання: “навіщо я живу на землі і кому я на ній потрібний” (“Коно-валов”), “і навіщо це потрібно, щоб я жив, жив і помер” (“Подружжя Орлових”), “чому ж це людина не залишається на все життя дитиною… живе, живе, а в кінці життя – сама марнота” (“Шибеник”). Однак поряд з такими моральними пошуками стара Ізергіль, героїня однойменного оповідання, розмірковує: життя може здаватися нікчемним і дріб’язковим лише тим, хто не здатний боротися і здійснювати подвиги. “А коли людина любить подвиги, вона завжди вміє їх зробити і знайде, де це можна. У житті, знаєш ти, завжди є місце для подвигів. І ті, що не знаходять їх’для себе, – ті просто ледарі чи боягузи, або не розуміють життя, бо, якби люди розуміли життя, кожен захотів би залишити після себе свою тінь у ньому. І тоді життя не жерло б людей без сліду…” Адже здатною на подвиг є лише та людина, яка знає, до чого прагне, яка може змінити свою долю на краще і самореалізуватися в житті.

Олекій Максимович відзначав, що “особливо добре треба зрозуміти: дійсність створюється людиною, і, якщо вона погана, – у цьому ніхто не винний, окрім нас”. Саме тому в 1917-1918 роках Максим Горький, працюючи редактором газети “Нове життя”, вступив у пристрасну полеміку з революційним урядом, принципово розійшовшись з...

ним в оцінці того, що діялося в країні. Про це свідчать його публіцистичні виступи на сторінках журналу “Літопис” і газети “Нове життя”, зібраних потім у книги “Несвоєчасні думки. Замітки про революцію і культуру” і “Революція і культура”.

У “Несвоєчасних думках”, що стали нині надбанням широкої громадськості, Горький виступив із критикою більшовиків і тих шляхів, якими розвивалася революція, бо зрозумів, що вона є небезпечною для долі мільйонів людей і призведе до ескалації насильства і руйнування культури. У 1917 році Олексій Максимович, що передбачив перспективу виникнення ще жорстокіших форм суспільно-політичного устрою, виступив як пристрасний захисник гуманістичних надбань, накопичених цивілізацією,- її загальнолюдських культурних і моральних цінностей. Напевне, мають рацію ті, хто вважає, що “Ленін був таким дивовижно терплячим” стосовно письменника, жодного разу не виступивши проти нього привселюдно, саме тому, що розумів: “У даному випадку відчуття Горького – людини й художника – було вищою справедливістю”.

“Де занадто багато політики, там немає місця культурі”,- стверджував письменник; оскільки саме цим, на його думку, “страждає політика радянської влади”, то “зовсім даремно говорити про совість, справедливість, про повагу до людини і про все те, що політичний цинізм іменує сентиментальністю, але без чого не можна жити”.

На сторінках щоденника К. Чуковського читаємо, що в 1918 році “лають більшовиків усі – особливо більшовик Горький”, який “завжди говорить про них як про ворогів… Я їм зроблю скандал, я піду зовсім – з комуністів”.

Гуманістична “вища справедливість” у процесі художнього освоєння дійсності була для письменника головним критерієм добору й оцінки життєвих явищ. Для Горького кожна людина як представник конкретної епохи, середовища, стану, класу виступала водночас і як продукт розвитку всього людства, що несе в собі частку “історичної людини”, “яка за 5-6 тисяч років створила все те, що ми іменуємо культурою, в чому втілена величезна кількість її енергії і що є велетенською надбудовою над природою…”. Така концепція і визначала демократичність філософсько-естетичних основ творчості Горького, спрямованої на гранично широкий пошук життєвих істин, не скутої станово-класовою селекцією.

Даючи оцінку “міжкласовій боротьбі” як неминучому, “хоча й трагічному моменту даного періоду історії”, М. Горький закликав народ і уряд “відмовитися від грубого насильства над людиною” (питання про насильство стало найважливішим у його розбіжностях з урядом більшовиків у ті роки). Він палко виступав як захисник інтелігенції, “мозку країни”, застерігав народ від небезпеки ілюзій (“мрій” про всесвітню революцію). Жовтневу революцію письменник розцінював як жорстокий досвід, як передчасний і небезпечний для Росії експеримент.

Саме принципові розбіжності письменника з більшовиками (а не тільки необхідність у лікуванні) стали причиною його еміграції 1921 року.

Повернувшись через декілька років на Батьківщину, письменник усе сильніше починав відчувати двозначність, непевність свого становища; багато в чому підкоряючись обставинам, він намагався, як міг, і протестувати, тому що “був єдиним, з ким Сталін продовжував рахуватися”. Відмова написати книгу про Сталіна, заступництво за покараних з політичних мотивів і в той же час неможливість виступити відкрито, неможливість навіть знову втекти (у 1934 році йому було відмовлено у візі на виїзд до Італії) – усе це зумовило трагізм останніх років його життя.

Один із сучасників Горького – А. Орлов – колишній генерал НКВС – мав унікальне знання потаємних пружин розвитку радянської дійсності 30-х років, того, що було прихованим за її парадним фасадом. Як підкреслює А. Орлов, Горький після приїзду до СРСР був фактично ізольований від суспільства, його життя суворо регламентувалося. “Ягода вжив заходів, щоб він не міг вільно спілкуватися з населенням”. “Усім, хто оточував Горького, було поставлено за обов’язок розповідати йому про чудеса соціалістичного будівництва і співати дифірамби Сталіну”. Сталін же “намагався зобразити Горького не тільки своїм близьким другом, але й пристрасним захисником сталінської політики”.

Ці свідчення доповнюють і спогади людей з найближчого оточення письменника. За твердженням І. Шкали, Горький, повернувшись на батьківщину, “був буквально оточений донощиками. Контролювався кожен його крок… Його надії на благополуччя і процвітання

Країни були обмануті”. Це добре відчув і Р. Ролан під час зустрічі з Горьким у 1935 році, коли у своєму щоденнику, опублікованому лише через п’ятдесят років, він порівнював “буревісника” з “нещасливим старим ведмедем”, “повитим лаврами й обсипаним почестями”. Характерним є також інше порівняння, зроблене Г. Ягодою, що ознайомився після смерті Горького з його “ретельно прихованими” замітками: “Як вовка не годуй, він усе одно в ліс дивиться!”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...