Людина і сонце в творчості І. Драча
У кожного письменника свій шлях до визнання. Але тільки той досягає вершин, хто завжди сам в собі, хто завжди – неповторність. До таких постатей в українській літературі можна віднести Івана Драча, одного з представників тієї плеяди, яка ввійшла в історію під іменем “шістдесятники”. На думку Б. Олійника. Іван Драч завжди “”заряджений на пошук”, він постійно знаходиться на шляху, що обов’язково приведе до досягнення мети. Принциповий, гострий на слово, поет з самого початку літературної діяльності не вмів зберігати “правила
Івана Драча часом читати важко. Іноді й зовсім не розумієш, що хоче сказати поет. Не всі новації його, як відмічає критика,
Поет Драч – автор творів різних жанрів. Та яку б тему він не порушував, вона завжди набирала громадянського звучання. Візьмемо для прикладу його поему “Віра, Надія і перша моя любов”, яка ввійшла до збірки “Теліжинці”. З усіх поетових книг вона найтепліша, бо – сповідальна. У ній Іван Драч виражає щиру подяку отцю-матері, рідній землі й людям, Що живуть на ній, за те, що вони (всі разом!) навчили його найдорожчому – жити по совісті й не забувати свого гнізда. Так і хочеться епіграфом до цієї поеми взяти безсмертні Симо-ненкові слова:
Все на світі можна вибирати, сину…
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Іван Драч у своїх творах звеличує людину-творця. Людина і Сонце в нього на рівних. Більше того, Сонце – наскрізний образ усієї поетичної творчості. У 1978 році поет видав збірку під назвою “Сонце і слово”, а нова оригінальна книжка, випущена того ж року, дістала назву “Сонячний фенікс”. Автор цих книжок У довженківському розумінні говорить про особливості сучасного життя, що завжди на шляху з минулого в майбутнє. Сучасність, говорить поет, живиться плідними соками минулого і має у собі зародки майбутнього.
Саме так розуміється в житті головний герой поеми “Ніж у сонці”. Він відданий народу, Батьківщині. На самовіддану боротьбу за справедливість його надихають образи правдолюбців минулого, він іде на смерть в ім’я майбутнього не тільки рідного краю, а всієї планети. Ліричний герой – людин а-громадянин, яка живе радостями й болями всесвіту в їх конкретних виявах.
Твір “Ніж у сонці” невеликий за своїм розміром, але глибокий за ідейним спрямуванням. Основна ідея твору досить актуальна виступ проти використання природних сил і здобутків науки для знищення людей, для руйнації та смер-ті. І сьогодні вона звучить, можливо, ще сучасніше, аніж у 60-ті роки, коли писалася поема, бо людство пережило страшну трагедію, ім’я якої “Чорнобильська”. Слід зазначити, що Драч один з перших літераторів світу, хто сказав своє слово про вплив наукових відкрить на життя планети. У його розумінні наука не може існувати заради науки, вона має сприяти підвищенню життєвого рівня, а не самознищенню. Появу образу Сонця в поемі І. Драч пояснив так: “Сонце – це втілення людських прагнень до правди, до краси, до ніжності, до справедливості. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина”. Відповідно, Сонце в поемі “Ніж у сонці” – не тільки небесне світило, не тільки джерело нашої галактики.
Швидше це морально-етична категорія. Можливо, символ ідеалу, тих світлих начал, якими природа наділяє кожну людину. А якщо це так, то до його високості має прагнути кожен, кому Всевишній подарував життя на землі, бо саме таке прагнення дасть право сказати: “Я – людина”. Драч у поемі стверджує, що у кожної людини має бути своє сонце, своя заповітна мрія, у вічному русі до якої ми очищаємось від усього хибного і починаємо розуміти свою відповідальність за свою планету. Звільнившисьвід прикрого, ми стаємо вищі й красивіші.
Особливого звучання в поемі набуває мотив руйнації. З часу її написання минуло вже два десятиріччя. За цей час люди здійснили багато відкрить в науці, техніці, які, з одного боку, покращують добробут, а з іншого – удосконалюють ту страшну зброю, яка може знищити життя на землі. І ті жахи, що в деякій мірі в 1978 році трактувалися як гіперболи, сьогодні стають жорстокою реальністю, особливо після аварії на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції. Певне, тривожнішого дзвону, аніж у поемі І. Драча, яка кличе до пильності, не пролунало в жодній з літератур.
Драчеві притаманне сприйняття явиш життя в їх найвищій напрузі, бо він завжди прагне до того, щоб пізнати все, дійти розумом і серцем до “дна роси” і до найглибших загадок кібернетики це своє життєве кредо автор сформулював у невеличкій поемі “Спрага”: Це спрага людяності, і краси, і змоги, Я нею сповнений. Мене пече щоднини Жагуча спрага щастя для людини. Тривоги людства – це мої тривоги. Поет відчував ще в ті роки тривогу, яку таїв у собі атомний вік. Тому й прагнув до планетарного, космічного звеличення людини, яка, маючи громадську свідомість, встане на захист Землі.