Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. А які вони у Екзюпері?

Вирвавшись на волю, прокладаю свій шлях серед зірок.
Я входжу в ніч. Лечу в пітьмі. Зі мною тепер тільки зорі. Перші зірки мерехтять, наче в зеленій воді. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов діаманти. Доведеться ще довго чекати, доки я побачу мовчазну гру падаючих зірок.
Траплялося, вночі я бачив, як у небі мчало стільки іскор, що мені здавалось, ніби там, серед зірок, шугає рвучкий вітер.

У польоті, коли ніч дуже гарна, іноді захоплюєшся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить

рівно, і раптом під правим крилом з’являється селище. Але ж в пустелі немає селищ. Тоді що ж? Тоді усміхнешся своїй помилці. Помалу вирівнюєш літак. І селище повертається на місце. Знову чіпляєш до неба сузір’я, що було впало. Селище? Так, селище зірок.
Я знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір’їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою. Це зірки мого літака. Вони, як світло волхвів, яке поверне мене на землю.
В небі стільки зірок – магнітів, а сила тяжіння прив’язує нас до землі, і вона видається мені всемогутньою, як любов.

Смак вільних просторів, його, одного разу пізнавши, людина ніколи не забуде. Екзюпері пізнав його у небі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. А які вони у Екзюпері?