Літературно-естетична орієнтація України: погляд Сергія Жадана
Відродження вітчизняної культури на початку минулого століття зактуалізувало проблему її естетичної орієнтації. Географічна, політична й ментальна межовість України спричинилася до того, що ці пошуки були спрямовані вздовж вектора “Схід-Захід”. Найвпливовішим ученням 1920-х років була теорія “азіатського ренесансу” Миколи Хвильового, який услід за німецьким філософом Освальдом Шпенглером декларував вичерпаність духовного потенціалу Європи та майбутнє культурне піднесення азіатських країн. На сьогодні це питання не втратило
Натомість
Мандрівка крізь села й міста. Ночівлі в степах і покоях. Нехай відсутня мета – Відсутність її впокоює. Сліди чортячі та кінські Вели нас в якусь оману. Пливли в степах українських Сині китайські тумани. І чари спокус – що поробиш Ми мали до них охоту. Лягали на присмерк Європи Рожеві світанки Сходу.
Проте у проблемі літературної орієнтації України не менш значущим є внутрішній аспект: сама здатність народу до вибору свого шляху. Як зазначає Анна Біла, “Україна – це… приреченість бути причетним до банального світу… а відчувати свою приреченість є станом і шанованою ознакою ментальності. Межі, кордони, пороги – один з найулюбленіших поетичних рядів С. Жадана. Ряд символізує прагнення дороги, руху (часто обігрується як ще одна ментальна риса українців) і неможливість переступити через власну пасивно-консервативну етнопсихологічну обмеженість… Відчуття дороги, проте, прогнозує кінцеву зупинку. Дорога, прочитуємо, передбачає смерть, а не Європу. Україна – це недо-країна, простір недосконалості. Персонажі, які прагнуть подолати реальні межі, кордони… і смертю не годні їх попрати”. Критичний струмінь щодо української вдачі у поезії Жадана настільки напружений, що дав змогу деяким коментаторам побачити у збірці “Балади про війну і відбудову” мало не “антиукраїнську” налаштованість (Олександр Пасічний). Проте в найновіших поезіях митець, замість нарікати на ментальні проблеми українців, акцентує здатність до непідробного кохання як головну конструктивну силу:
…країна, в якій я живу, можливо, саме тому і не розвалилась, що в ній іще кілька людей люблять одне одного – без істерики і презервативів, просто перемовляються якимись словами, зустрічаються десь на вулиці (цикл “Китайська кухня”).
Вибір “шляху” української культури відбувається на трьох рівнях: нації, покоління, особистості. Перед українським етносом це питання постає у вигляді трагічної дилеми “патріотизм / еміграція”, де вірність нації – важкий хрест, а еміграція тлумачиться як зрада Батьківщини “І надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно, / зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни” (“Якось-таки ти виріс…”), абсурдна спроба протистояти долі (“Цитатник”), аналог самогубства (“Іммігрант зонг”) або нонсенс для внутрішньо вільної людини (“Берлін, який ми втратили”). Поет виступає речником покоління, відчуваючи його відчайдушне намагання знайти смисл життя і можливість самопосвяти в байдужому світі, саморобну героїку “революції”, “війни” (“Пластунка N”), прагнення великих звершень у “десятий рік революції” (“Авіахем”), висуваючи соціалістичних (Ернесто Че Гевара, Мао Цзедун) або ісламських екстремістів (бін Ладен) як романтизований приклад політичної волі.
Особистість – ліричний герой – проходить еволюцію від неформального політичного ідеолога до власне письменника. Для нього цей вибір полягає в необхідності визначитися не з географічними, а з духовними межами свого існування, знайти своє призначення й свободу. Для митця, літератора – це перш за все можливість вільної творчості: “- Слухай, – спитав я, коли пиво вже закінчувалось і Руді так само закінчив розповідь про одну свою персональну виставку в 70-ті в Ірландії, – а чому ти не повернувся на батьківщину? – Знаєш, – він поставив склянку на стіл, – я думав вертатись. Але в якийсь момент збагнув, що це не буде повернення, це буде нова еміграція. Я, взагалі-то, не космополіт, однак зрозумів тут таку річ – насправді простір не поділяється на свій або чужий, простір буває або вільний, або замкнутий, розумієш? Мені насправді… де я живу, головне – як я живу. А тут я живу так, як мені хочеться” (“Берлін, який ми втратили”).
Порятунок від культурної асиміляції поет убачає в наявності пам’яті: політичної, естетичної, історичної, суспільної, особистої. Пам’яті, покоління для нього – плин свідомості, спогади-фантазії й відчуття “духу часу”. Історична пам’ять є ознакою особистості, творця, громадянина; “в теплій, щирій інтонації Сергій Жадан з любов’ю творить каталог пам’яті, куди входять знайомі з дитинства міські краєвиди з музеєм мотлоху радянського побуту. Та реалії минулого викликають вже подяку і пошану, а не зневажливо-іронічну погорду, як в деяких ранніх творах. Бо там – в глибині історії – відбувається таїнство синівської любові, що дає сили і наснагу жити зараз” (Любов Березовчук). У такий спосіб, Сергій Жадан, один із найяскравіших представників “дев’яностиків”, закликає до літературно-естетичної орієнтації на Схід як джерело релігієтворчого потенціалу – сили побудови новітнього світу, виявляючи стосунок до теорії “азіатського ренесансу”, а отже, до потужної традиції української літератури. “Революційний”, дещо провокативний характер діяльності й мислення наймолодших літераторів (того ж Жадана) пояснюється відчуттям літературного життя як живого організму, коли сьогодні ж можливо все докорінно змінити. У тім і перевага літпроцесу-події, що його учасники – живі письменники – ще не перетворилися на любий серцю архівіста препаративний матеріал.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)