Євген Плужник: власний погляд на навколишній світ

Серед тих, кому судилося «Розстріляне Безсмертя», постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 років (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, він був заарештований і засланий до концтабору на Соловки, там і помер.

Скільки їх, молодих, талановитих, люблячих світ і життя, розтоптав чобіт сталінських інквізицій?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сіті людоловів. З особливою ретельністю полювали на опозиційний талановитий світ мистецтва, на духовну еліту з її життєтворчим духом.

Євген Плужник – людина

з вершин незвичайного таланту, тихої вдачі, стриманий, навіть обережний. Тримався незалежно, і цього було досить…

Він не був «ворогом народу», ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозуміти, осмислити, «…бачив життя… сотнями ран!..» Його твори стали вираженням правди й совісті. Хто ще міг так щиро ввірити себе сучасникам? Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! – Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання… Поет переконаний, що зрозуміють його: І пізній сум, і радість передчасну, – їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Отже, саме «спокійна щирість» була основою його світобачення

та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-ті роки почалися в Україні судово-політичні процеси.

Читаєш чисті й проникливі рядки поета і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:

Ой, упали ж та впали криваві роси

На тихенькі-тихі поля…

Мій народе! Темний і босий!

Хай святиться твоє ім’я! Вражає глибина думок і почуттів Є. Плужника. Життєву науку він пізнає у природі:

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі…

…Вір і наслідуй. Вічність природи, Всесвіту навіває філософські роздуми про вічність і незнищенність краси:

…Я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі… Життєву даль йому відкривали «…пелюстки вуст дитячих», чиста душа, перша зустріч і любов. У найскрутніші хвилини втоми і зневір’я звертався до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили:

І знову в серці відчуваю мир я

І тихий голос радісних надій. Отже, прагнення миру і радісні надії були йому так необхідні! Поезія Є. Плужника, як і його життя, адресована суспільству. Задля майбутнього суспільства він здатний на самопожертву:

Благословен єси, часе мій!

О, жорстокий! І весь в крові!

– Це нічого, що я, мов гній, –

Під посіви твої нові! Ця жертовність життєстверджуюча: «Бо ось вірю і зросту колись». Вийшовши з народних витоків, страждаючи за народ, останнім шматком хліба ділячись із сусідськими дітьми у голодному 1933-му, Є. Плужник увійшов у безсмертя, вірячи у торжество добра:

Зійде колись велетенський посів

Тишею вірних днів!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Євген Плужник: власний погляд на навколишній світ