Ліричний герой поезії С. Єсеніна
Ви ніколи не замислювалися над тим, як народжується поет? Що стає поштовхом, яке пробуджує в його свідомості творчі думи? Кожен має право думати по-своєму. Для кого-то джерелом творчості може стати радісне здивування перед відкриттям нового, незвіданого світу або почуття співчуття прикрощів людським, а може, нарешті, все початися з душі, розхристаній назустріч всім “вражень буття”, і прагнення не просто донести до читача почуття радості, а передати, заразити його відчуттям повноти і краси життя. Хто знає?! Але без розчулення бачити світ
Саме так починався і Сергій Єсенін, що піднявся з глибин народного життя. Почуття великої любові зв’язало його з рідною землею рязанської, не тільки стала колискою, а й подарувала світ поетичних образів: і зовнішні зорі, і плескіт хвилі, і сріблясту місяць, і шелест очерету, і скажений рев хуртовини, і неосяжну небесну синь, і блакитну гладь озер, і запах смолистої сосни, і свіжі копи, і руді стоги. Все це склало той багатобарвний багатозвучні світ, який з раннього дитинства вбирав у
В “пришестя” С. Єсеніна в російську поезію було щось від дива: з’явившись з “віковий тиші”, де сіренький ситець “бідних небес “і” чахлий чагарник “, він піднявся по прекрасних сходів на вершину, яка для деяких так і залишилася нескореної, недосягнутій. Це дає повне право зараховувати С. Єсеніна до великих майстрів поезії, які пройшли життя у повному служінні їй.
Рідна земля зробила есенинском герою воістину безцінний подарунок, священними узами пов’язавши з народом. Це були й спільні погляди на життя і мудрість, і уявлення про добро, про щастя і нещастя, вироблені протягом століть. У ліричного героя жила народна душа, вихована всім селянським побутом рідного села, тими піснями, повір’ями, коломийками і оповідями, які були головним джерелом творчості. Тому-то доводилося С. Єсеніна зі своїми героями розділяти доля народу і в короткі радісні миті і в довгі роки горя і печалі.
Тема єднання з народом, любові до своїх споконвічних коренів безпосередньо пов’язана, з темою батьківщини, представленої у віршах узагальненим чином російської землі, з її безкрайніми степами, облямованими на горизонті лісом, з її спокійними, ліниво поточними в пологих берегах річками.
Ліричний герой постає перед читачами вірним сином своєї батьківщини, захоплюються її “казковими куточками”, де “милостиво і свято”, де “хати, в ризах образу”, а “верби лагідні черниці”. Йому дорога Росія в будь-якому її прояві: І блискуча, переливається всіма кольорами веселки, і пустельна, самотня, тьмяна, закинута. Герой висловлює своє непідробне почуття любові до рідного краю, говорячи:
Чорна, потім пропахла вити! Як мені тебе не пестити, не любити?
Саме патріархальність і самобутність Росії завжди розбурхували почуття героя, а будь-яка спроба зруйнувати цю своєрідну гармонію сприймалася в багнети.
Але не так був зустрінутий жовтня 1917, дійсно новим світлом осяяв єсенінськи поезію. Він здавався символом прийдешніх змін, здійснення надій і мрій, Преображенням всього сущого на землі. Перевтілившись в пророка, ліричний герой починає створювати свій світ – той християнський рай, про який давно мріяли люди. Есенинский герой малює казкову країну в “Інонія” та інших творах цього періоду. Країну, яка, на жаль, була тільки предчувствуемой.
Картини, створювані поетом, – це, звичайно, утопія, земля мрії. Ось чому вже у вірші “Йорданська голубка” так чітко звучить мотив розгубленості і невизначеності. Есенинский герой чекає змін, але не знає про їх наслідки. Його мучать сумніви: з одного боку, віра в близьке світле майбутнє (“чую в тумані я світлу звістку”) з іншого боку, лебідь з сумом в очах, що втілює “відчалили” в небі плаче Русь. Так безжалісно руйнувалася мрія про щастя, вселенському рай і справедливості, доводячи тим самим, що революція не виправдала покладених на неї надій, не стала загальним порятунком і провідником у світ щастя.
Цей період як і самого С. Єсеніна, так і його ліричного героя був відзначений світоглядним кризою, що перетворив молодого закоханого юнака у пияцтво гуляку, мешканця шинків та підворіть, скандаліста. У циклі “Москва шинкарська” ми чуємо мотиви самотності, отвергнутости. Образ хулігана, який уражує цинізмом слів і виразів, хльосткої фраз, з’явився, на думку самого С. Єсеніна, найбільш підходящою позою, різким, гранично відвертим розповіддю про нещасну долю, про горе, про тугу, про душевного болю і незадоволеності, єдиним способом самовираження. Так, безглуздо продовжувати топити горе у вині, заганяючи свій біль глибше і глибше. Але де взяти сили, щоб вибратися з болотяної трясовини, з топкою бруду, відмити себе і залікувати душевні рани?
Преображення ліричного героя відображено в циклі “Перські мотиви”, де в атмосфері казкового Сходу, полонить екзотики він прагне знайти втрачену гармонію через велику силу любові. Кожен вірш цього періоду нагадує сповідь, повну переживань і роздумів про минуле життя, про пережите.
Але навіть Босфор і казкова блакитна Персія, навіть “квіти Хороссана” і любов прекрасної персіянкі не змогли повністю завоювати серце есенинского героя. Очима, наповненими тугою і розчуленням, дивився він з “килимовій Персії” на Росію і знову бачив у ній Русь – “блакитну” і “золотий”, “дерев’яну” і “польову”, “задрімали” і “буйственную”. І знову тягнуло героя назад в “рідний дім”, в “край дощів і негоди”, в “край розливів грізних і тихих весняних сил”.
Повернувшись на батьківщину з бажанням переосмислити світську дійсність, ліричний герой знаходить в собі сили для смирення. Але, на жаль, навіть принісши таку жертву, він залишився непотрібним, чужим. Так “сумна радість” повернення змінюється почуттям відчуження і неприкаяності: і млин стоїть з закритими очима, і батьківський будинок згорів, і герой відчуває себе сумним мандрівником та іноземцем у своїй країні, перестає розуміти навіть мову співгромадян. Одне з центральних і показових творів цього періоду – “Чорна людина”, що стало фіналом життєвої драми героя і його творця.
У передсмертному маренні зустрічається він з Чорним людиною, розуміючи, що це не хто інший, як відображення всього брудного, скорботного, хворого, що накопичувався у його душі довгі роки. Випатравши з себе все чорне, ліричний герой залишається спустошеним, так як “ганебний гість” був його душею, очорнення болем і стражданнями.
Символічна кінцівка “Чорного людини”. С. Єсенін хотів сказати, що герой сповнений нестримної ненависті до проявів людської мерзоти, але беззахисний перед нею.
Остаточному злиттю Чорного людини з ліричним героєм сприяє повторення однієї деталі – циліндра, спочатку належав Чорного людині, а в кінці вже і поету. Цим доводиться нереальність Чорного людини, створеного хворою уявою героя і перетворився в його друге “Я”. І немає в ньому більше сили почати нове життя, тому що колишня рана дає про себе знати, кровоточить, вселяючи жах і страх у душу героя.
Ліричний герой Сергія Єсеніна, що став двійником, відображенням поета, пройшов свій шлях у постійних пошуках і, що саме гірке, в постійних розчаруваннях.
Але, незважаючи на трагічний фінал, поезія Сергія Єсеніна з її вічними темами буде жити в серцях нащадків. Час не владний над нею.
І нехай давно пішли в минуле події, які хвилювали поета, змінилася реальність, що підживлювала його вірші, єсенінські творіння не забуваються. Нові покоління відкривають в них щось нове, близьке і дороге, завдяки власному вмінню поета знайти тісний серцевий контакт з читачем, хвилювати його, пробуджуючи найпотаємніші почуття.
Природа – це не тільки душа всіх віршів, хоча без неї вони не можуть існувати, втрачаючи неповторність і чарівність, не тільки “колиска” для поета і його ліричного героя, а свого роду поетична “школа” С. Єсеніна, дає сили жити і творити. Скромний, але чарівний краєвид з глибокою трепетною любов’ю, наче жива істота, народжує “пісні дощів і черемшин” і вірш, вишневим соком бризнувшій в небо, “смутку вербову ржавлю” і “чуттєву завірюху”, “синю голубицю радості”, і “журавлину тугу вересня “- словом, все те, чим жив, захоплювався і насолоджувався ліричний герой.
Він не лише уявляв себе часткою природи, а був повністю впевнений, що розчинений у ній, прямо кажучи:” Зорі мене весняні в веселку зливали ” . Герой вірить в те, що природа його не залишить, перша прийде на допомогу: “Мовою залиже негода прожитий мій шлях”. Так, є щось спільне з природним світом у поета, адже не дарма він каже:
Край коханий! Серцю сняться Скирди сонця у водах лонних. Я хотів би загубитися У зелених твоїх стозвонних.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)