Культова фігура вісімдесятих. Висоцький
Касети з його піснями переписували неськінченно-і затирали до дір від постійного прослуховування. Його обожнювали все – і підлітки, хрипкими голосами в під’їздах певшие “під Висоцького”, і запеклі театрали, і питущі офіцери в далеких гарнізонах, і інтелігенти, і кримінальники, і дисиденти, і кагэбэшники. Від тайги до британських морів. І кожний знаходив сває, лише про нього ськазане, до болю рідне. Було й про тещу. Було й про валю. Було й про війну. І про спорт. І про алкоголіків. І про шизофреніків. І про моряків-шоферів. І про ськелелазів.
Органічний сплав артистичного дарування, сваєрідної манери виконання й щирості стварив чудо. Але й тексти пісень, самі по собі, не тільки “довадилися до двару”, але й легко запам’ятовувалися, ставали істинно народними – і при цьому гаряче улюбленими. Як, наприклад, відразу розійшлася по країні після фільму “Вертикаль” “Пісня про друга”: Якщо друг виявився раптом И не друг і не варог, а так… Якщо відразу не розбереш, Поганий він або гарний… Він багато писав і співав про війну. Про війну тоді писали все. Але
Сатира, гротеськ – і відразу глибоко ліричні рядки, і дуже особисті, наболілі,.. Я не люблю впевненості ситої, Уж краще нехай відмовлять гальма. Прикро мені, коли слова “честь” забуте И коли в честі наклепи позаочі. Коли я бачу зламані крила, Немає жалості в мені, і не спроста: Я не люблю насилья й бессилья, От тільки жаль розп’ятого Христа. Я не люблю себе, коли я боюся, Я не терплю, коли безневинних б’ють. Я не люблю, коли мені лізуть у душу, Тим більше, коли в неї плюють. Він працював з повною самовіддачею, “на нерві”, заганяючи себе, як кінь. І сам почував, що надто… але натура не дозваляла жити по-іншому. Начебто передчував, що жити залишилося небагато.
Він уколював, як каторжний – у театрі, на концертах – але було відчуття, що всі впустую, що Слова грузне в павутині неправди й лицемірства. Його обожнювала країна – від мала до велика, – а офіційно його як би й не було. Самопальными касетами можна було заповнити невелике море, а пластинок – раз-два й обчелся. Так і жив. Мотався з гастролями. Виступав у якихось закуткових клубах і дико утомлювався. Мучила депресія, намагався рятуватися споконвічним російським засобом – алкоголем і новамодним іноземним – наркотиками. Що тільки наблизило розв’язку. Завдяки Висоцькому, Галичеві, Окуджаве, Визбору, Кімові давно забутий – середньовічний – жанр бардовськой пісні знайшов нове життя, заваював заслужені любов і повагу. Але, не будь Висоцького, авторська пісня залишилася б захопленням досить невеликої групи прихильників. Висоцький як аудиторія подарував їй всю країну. Прийшов новий час. І пролунали нові пісні: Андрій Макаревич, Віктор Цой, Ілля Годувальників, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков… Не будь у їхніх авторів дитячого захоплення Висоцьким – чи почули б ми їх?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)