Краса душі Катерини
Учнівський твір По п’єсі А. Н. Островського “Гроза”. Сонце в небі високо, стежка біжить далеко, бреде по ній червона дівиця. Стомилася вона, змучилася: за довгий свій шлях три пари черевиків залізних стоптала, три чавунних ціпки зламала так три кам’яні проскури. Як я любила в далекому своєму дитинстві читати й слухати казку про Фініфте – ясного сокола, про його наречену й велику її любов, що зуміла всі перешкоди перебороти, всі позбавлення й лиха перенести заради того, щоб з ним, єдиним, вибраним її серцем, до кінця розділити будь-яку
Напевно, у кожному поясненні, особливо в останньому, є своя правда. І все-таки – ну як повірити, що через Чабанихи, через її ворожість і докори могла
Але чому ж вона – така гарна, сильна, горда – упокорилася із цим побутом, з обманом, брутальністю, лицемірством? Так тому, що вона, упокорюючись із цим страшним, сморідним життям, викупає свій гріх. Є на Русі дівчини, що приходять у цей мир христовими нареченими, з незвичайно чистою, люблячою й цнотливою душею; їхній шлях лежить у монастирі. Живуть вони в злагоді з миром, із собою, з людьми – ясно, добре й чисто. Так само жила до заміжжя й Катерина. Хто знає, що змусило її зважитися змінити свою долю, піти всупереч Божій волі. Але як же після цього занудьгувала, заметалася її душа, ніщо їй немило, тільки й залишився спогад про те далеке прекрасне життя, коли серце всякий день раділо й радувалося.
Як же Катерино не мучитися, як не тужити про втрачене блаженство! Її душу в інший світи неслася, їй відкрито було те, що іншим людям у все життя невідомо. Все її життя до заміжжя чистої радісної були. Нескінченною любов’ю до Бога, до людей, до сонечка, до квітів світиться вся її істота. Так хіба можна їй жити після того, як сама свою радість убила, душу зрадила, тим найстрашніший, непрощенний гріх зробила? От тільки Борис, такий несхожий на вся інша, добрий, м’який і вся душа до неї. Здається їй, що з ним зв’язана надія. Але хіба себе обдуриш, вона почуває, що й у його любові не знайти їй спокою, серцем чує: не чекати їй від цього гріха радості, але й терпіти це борошно сил немає. Не любов, а приреченість штовхає Катерину до Бориса. Не може він дати їй щастя, так вона його в нього й не шукає. Яке вуж отут щастя, якщо чоловікові змінила, клятвою, даною в церкві перед Богом, поступилася… Як же жити їй далі, якщо далі після того, як у гріху перед усіма покаялася, не стало їй легше? Повернутися до чоловіка й свекрухи неможливо: там все чуже. А більше нікуди. Один шлях – у Волгу.
От воно, те, що штовхнуло її у Волгу: неможливість жити так, як жила останнім часом. Для Катерини, чистої й люблячої, хоча й заблуковшої душі, не вмерти по своїй волі, а продовжувати існувати в лицемірстві, удаванні, обмані – от що гріховно. Любов жінки завжди була зігріта почуттям, що піднімає відношення до улюбленого, до сім’ї на особливу духовну висоту. Вона й рятувала й себе, і своїх рідних, даруючи їм теплоту й ніжність своєї прекрасної душі.
Характер складається в здатності діяти по принципах. А. Н. Островський написав багато п’єс із життя купецтва. Вони настільки правдиві і ярки, що Добролюбов назвав їх “п’єсами життя”. У цих добутках життя купецтва описується як мир затаєної, що тихо зітхає вболівай, мир тупого, ниючого болю, мир тюремного гробового мовчання. А якщо й з’являється безглузде ремство, то він завмирає вже при своєму народженні. Свою статтю, присвячену розбору п’єс Островського, критик Н. А. Добролюбов назвав “Темне царство”. Він висловив думку про те, що самодурство купецтва тримається тільки на неуцтві й покірності. Але вихід буде знайдений, тому що в людині не можна знищити прагнення жити гідно. “…Хто зуміє кинути промінь світла в потворний морок темного царства?” – запитує Добролюбов. Відповіддю на це питання послужила нова п’єса драматурга “Гроза”.
Написана в 1860 році, п’єса й духом своїм, і назва як би символізувала процес відновлення суспільства, що скинуло із себе заціпеніння від тиранії. Гроза здавна була уособленням боротьби за волю. І в п’єсі це не тільки явище природи, а яскравий образ внутрішньої боротьби, що почалася в темному купецькому житті. У п’єсі багато діючих осіб. Але головним з них є Катерина. Образ цієї жінки не тільки самий складний, але він різко відрізняється від всіх інших. Недарма критик назвав її “променем світла в темному царстві”. Чим же так відрізняється Катерина від інших “жителів” цього “царства”?
У цьому світі немає вільних людей! Ні самодури, ні їхні жертви такими не є. Тут можна обманювати, як Варвара, але жити по правді й совісті, не кривлячи душею, не можна.
Катерина виховувалася в купецькій сім’ї, будинку вона “жила, ні про чому не тужила, точно пташка на волі”. Але після заміжжя ця вільна натура потрапила в залізну клітку самодурства.
У будинку Катерини завжди було багато мандрівниць так прочанок, оповідання яких (та й вся обстановка в будинку) зробили її дуже релігійної, що щиро вірить у заповіді церкви. Не дивно, що свою любов до Бориса вона сприймає як важкий гріх. Але Катерина в релігії “поет”. Вона наділена яскравою уявою й мрійністю. Слухаючи різні історії, вона як би бачить їх наяву. Їй часто снилися райські сади й птахи, а коли вона входила в церкву, бачила ангелів. Навіть мовлення її музичне й співуча, нагадує народні сказання й пісні.
Однак релігія, замкнута життя, відсутність виходу для її неабиякої чутливості вплинули негативно на її характер. Тому, коли під час грози вона почула прокляття недоумкуватої барині, то стала молитися. Коли ж побачила на стіні малюнок “геєни вогненної”, її нерви не витримали, і вона зізналася Тихону у своїй любові до Бориса. Але релігійність навіть якісь такі риси героїні, як прагнення до незалежності й правди, сміливість і рішучість. Самодур Дикої й вічно докоряє й ненавидить рідних Чабаниха ніколи не здатні зрозуміти інших людей. У порівнянні з ними або з безхарактерним Тихоном, що лише іноді дозволяє загуляти на кілька днів, з її коханий Борисом, нездатним оцінити щиру любов, характер Катерини стає особливо привабливим. Вона не хоче й не може обдурити й прямо заявляє: “Той – те – обманював – те я не вмію; той-те-зникну-те я нічого не можу”.
Любов до Бориса – це все для Катерини: туга за волею мрії про теперішнє життя. І в ім’я цієї любові вона вступає в нерівний двобій з “темним царством”. Вона не сприймає свій протест, як збурювання проти цілої системи, навіть не замислюється про це. Але так улаштоване “темне царство”, що будь-який прояв незалежності, самостійності, достоїнства особистості сприймається їм як смертельний гріх, як повстання проти основ панування самодурів. Саме тому п’єса кінчається смертю героїні: адже вона не тільки самотня, але й роздавлена внутрішньою свідомістю свого “гріха”. Загибель сміливої жінки – це не лемент розпачу. Ні, це моральна перемога над “темним царством”, що сковує її волю, волю, розум. Самогубство, по навчанню церкви, непрощенний гріх. Але Катерина вже не боїться цього. Полюбивши, вона заявляє Борисові: “Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду?” А останніми її словами були: “Друг мій! Радість моя! Прощай!”
Можна виправдати або обвинуватити Катерину за її фатальне рішення, але не можна не захоплюватися цілісністю її натури, спрагою волі, рішучістю. Смерть її потрясла навіть таких забитих людей, як Тихін, що в очі обвинувачує мати в загибелі дружини.
Виходить, учинок Катерини був дійсно “страшним викликом само дурній силі”. Виходить, в “темному царстві” здатні народжуватися світлі натури, які своїм життям або смертю можуть освітити це “царство”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)