Конфлікт між традиціями і ідеалами гуманізму
Конфлікт між народно-православними традиціями і ідеалами соціального гуманізму західництва лежить в основі роману Ф. Достоєвського “Підліток” (1875). Мрії про ідилічні утопії гріховного світу для роздвоєної душі героя роману Версілова – всього лиш песимістична ілюзія, поскільки і сам персонаж розуміє неможливість безбожного існування. Тому для позашлюбного сина Версілова підлітка Аркадія Долгорукова його кровний батько не може бути надійним орієнтиром. Таким скоріше є названий батько підлітка Макар Іванович Долгоруков, усвідомлюючий
Власне, ця теза як моральний імператив пронизує наступний чи не найсильніший твір Ф. Достоєвського – роман ідей “Брати Карамазови” (1880), художньо-філософське повіствування про сакральну єдність людини, сім’ї, вітчизни, Церкви Христової, без чого втрачає смисл і перспективу само людське буття.
У “Братах Карамазових” чи не найсильніше виражений теологічно-містичний реалізм автора, соціально-історична панорама Росії виводиться
Саме православна церква і виступатиме у романі ж об’єднуючий фактор духовного братерства і любові людей, від морального стану яких і залежить здійснення царства Божого. Магістральна лінія твору – це протистояння праведника-людинолюбця Альоші Карама-зова і його брата Івана, відкидаючого божественну гармонію, поскільки, за його світоглядом (в основі своїй отруєному просвітницько-масонськими впливами), вена є недосконалою. За переконаннями Івана, який у “Легенді про Великого Інквізитора” розкриває земну необхідність масонського облаштування світу, неможливою є будь-яка гармонія, в основі якої лежить хоч одна дитяча сльозинка.
В образі Івана Карамазова, що стане згодом своєрідним імпульсом батьковбивства – убивства за підказкою, відтворено причину краху західницьких де-мократично-ліберальних ідей, безбожницьких у своїй основі. Ідеологічна доктрина Івана стає тим грунтом, який породить для Смердякових, для революційного охлосу право на насильство, на вседозволеність. Таємна, більше мовчазна, згода Івана та Смердякова (позашлюбний син старого розпутника Карамазова) стане імпульсом до кровного переступу – насильницької смерті недостойного батька, що є символом загниваючого, паразитуючого прошарку тодішньої Росії.
Але чи може таке “раціональне” насильство змінити світ на краще? Це вбивче питання, поставлене ще у попередніх “Злочині і карі”, у “Бісах”, Достоєвський розвиває в антимасонському романі “Брати Карамазови”, розвінчуючи ідею “раціонального зла”, гуманістичні концепції західництва. Врешті кожна людина не безгрішна. Вона заплутується у життєвих пристрастях і недосконалості світу. Але одні з людей можуть відчувати “винуватість за всіх”, за гріховність світу і в стражданнях і випробуваннях спокутувати свої і чужі гріхи. Таким і є найстарший із братів Дмитрій, загнаний у моральну безвихідь, але не винний у кровному переступі – у вбивстві власного батька, котрому міг у помислах бажати найгіршого. Саме винність за всіх і за себе самого і стає для Миті тим фактором, який вестиме до воскресіння душі. Ці майбутні страждання і тяжкий хресний шлях в ім’я спасіння і прочитав на обличчі Димитрія старець Зосима.
Не дивно, що в основі своїй по-дитячому добра душа Миті тягнеться саме до праведника і почвенника Альоші, а не до раціоналіста Івана.
Юридично чистий перед законом Іван з його нігілістичними ідеями терпить духовно-моральну кризу: роздвоєння особистості, що проявляється у розмові зі своїм двійником-бісом, приводить персонажа, західника-гуманіста, до божевілля. Самогубством закінчує життя Смердяков, як у попередніх романах Свидригайлов (“Злочин і кара”) і Ставрогін з “Бісів”.
Або шлях до Бога, нерідко тяжкий і “хресний, або небуття, власне загибель всієї людської цивілізації. Носієм рятівних для руської душі та й для людства загалом начал, божественних засад є Альоша Карама-зов (ім’я героя асоціюється з Олексієм, чоловіком Божим) – молодший із братів, що знаходиться у центрі протистояння добра і зла.
Саме він у цьому протистоянні має зробити той вибір, від якого залежить порятунок ближнього та і всього світу, Альоша і покликаний втілити в життя заповіти святого старця Зосима, який благословляє юнака “перебувати в миру”, у земному житті бути берегинею слабких від гріховних спокус.
Тому і відбувається боротьба за душу праведника світлого і темного начал – власне боротьба Бога з дияволом за душу людини. Світло, власне святість уособлює старець Зосима, бісівщину (в іпостасі гуманістичних західницьких теорій) – Іван Карамазов, масон, по суті безбожник у душі, який не бажає визнавати світ як Божественну реальність.
Іван Карамазов і намагається спровокувати Альо-шу своїми розповідями про замордовану дитину на богоборчий бунт. Коротка спокуса праведника на бунт радує біса, який сидить в Івані.
” – Браво! – завопил Йван в каком-то восторге. – уж коли ты сказал, значит… Ай да схимник! Так вот ка-кой у тебя бесенок в сердечке сидит, Алешка Карамазов!
– Я сказал нелепость, но…
Тот-то и єсть, что но… – кричал Йван. – Знай, послушник, что нелепости слишком нужни на земле. На нелепостях мир стоит, и без них, может быть, в нем со-всем ничего бы и не произошло. Мы знаєм, что знаєм!”.
Видно, що для нігіліста Івана необхідні абсурдність і безглуздя людського буття, тому і радіє бісівщина від мимовільної слабості праведника. На запитання Альоші, чому його випробовують спокусою, Іван дає відповідь біса: “Конечно скажу, к тому и вел, чтобы сказать. Ты мне дорог, я тебя упустить не хочу и ие уступлю твоєму Зосиме”. У цих словах Івана Карамазова – глибокий містичний смисл: дияволіада проявляє особливий інтерес до чистих, не спокушених гріхами душ – душ, які вибрали святість.
Проблема свободи вибору лежить і в основі “Легенди про Великого Інквізитора”, де сам диявол устами кардинала намагається спокусити самого Христа примареною свободою, уособленою у примарному земному раю – власне масонському облаштуванню світу з завуальованим тоталітаризмом.
Згадаймо віртуально створене світле майбутнє утопістами різних мастей. Адже блаженство в гріхах є спокусливим і прийнятним для людства. А гріх, за теорією Великого Інквізитора (назва кардинала така не випадкова, це одне з найвищих посвячень у масонських ложах), є наслідком свободи, даної Богом. Тому, за логікою кардинала, для облаштування земного щастя слід відступитися від учень Христа чи виправити їх на користь гріха. “Зачем ты пришел мешать нам?” – запитує Інквізитор Спасителя, звинувачуючи самого Творця у недосконалості світу, в якому через свободу вибору існує зло.
Однак знищення зла шляхом поневолення людини, шляхом позбавлення її свободи – це ілюзія, власне лукава пастка диявола. В цьому і таємниця Великого Інквізитора – представника таємної армії сатани (“Ім’я їм – легіон!”).
Альоша Карамазов, на відміну від брата Івана, приймає правду старця Зосими, сакрально усвідомлюючого нерозривний зв’язок Бога і людини, від чого й залежить спасіння душі.
Розповідь святого старця про свого старшого брата, який перед смертю віщає людям любов і взаємо-прощення (“…воістину всякий пред всеми за всех і за все виноват” – 6, 335), про власні гріховні спокуси у молоді роки під час офіцерської служби, про розкаяних грішників, що чинили переступ, розкриває нелегкий шлях через земні випробування до Творця. А можливо, це через спокуту своїх і власних гріхів.
Кончина брата-праведника, який перед смертю відчув Царство Боже в душі, таїть у собі щось сакральне. Саме це, сакральне, стане імпульсом для молодшого брата у пошуках вищої правди на шляху до святості: “Скончался же на третьей неделе после пасхи, в памя-ти, и хотя говорить уже перестал, но не изменился до самого последнего своего часа: смотрит радостно, в очах веселье взглядами нас ищет, улибается нам, нас зовет. Даже в городе много говорили о его кончине. Потрясло меня все ато тогда, но не слишком, хоть и плакал я очень, когда его хоронили. Юн был, ребенок, но на сердце осталось все неизгладимо, затаилось чувство.
В своє время должно было все восстать и отклик-нуться. Так оно и случилось”.
Незвичайна у своєму очищенні смерть брата, прочитана в юності оповідь про праведного страдника Іова, нанесена у запалі кривда власному денщику під час служби в кадетському корпусі, прощення суперника на дуелі – одні із чинників поступового катарсису душі (часто і через усвідомлений гріх) людини, що згодом візьме на себе нелегкий подвиг святості.
Старець Зосима стане провідником Бога у боротьбі за душуАльоші і вийде переможцем і після власної смерті. Його моральні настанови і має втілити в житті молодший із братів Карамазових. У двох із них (Івана та позашлюбного Смердякова) втілено крах особистості в нерозкаяному бунті, у Дмитрі – шлях до воскресіння через страждання і спокуту своїх і чужих гріхів, в Альоші – нелегка стезя земного праведника, носія образу Божого в людині.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)