Комічне у романі М. Шолохова “Піднята цілина”
Гумору і комічному взагалі в романі М. Шолохова приділяється особлива роль. Безсумнівно дотепний і як людина, і як письменник, автор не жалує комічних рис, описуючи героїв, які йому симпатичні. Смішні сцени роману не тільки розважають читача, роблячи сам процес читання більше цікавим, але і дозволяють глибше проникнути у внутрішній світ його персонажів.
Можна сказати, що ключовим словом до розуміння характерів героїв є те саме слово “чудинка”, що пролунало в розмові Давидова з візником Іваном Аржановим. Іван тоді показав Давиду пужално,
А все тому, що здоров’я своє він підірвав ще в дитинстві: після того як п’яний піп з дяком охрестили дитину в окропі, той так кричав, що нажив грижу. Прізвисько своє Щукарь одержав у дитинстві. Разом з іншими хлопчиськами він занадився відкушувати під водою зубами гачки в старого, глухого, як пень, рибалки. Один раз він і попався на гачок, немов щука, після чого і став на все життя Щукарем. Далі – більше. За що – невідомо, але не злюбили Щукаря всі околишні собаки, та й інші тварини. І бики на нього нападали, і свині, і змії його кусали… – загалом, із тваринним світом рідного краю Щукарь познайомився ґрунтовно. Не було в Гремячій Балці людини, від мала до велика, котра не сміялася б над дідом Щукарем, – благо, привід завжди або майже завжди перебував. Так, люди сміються над ним, але в той же час вони відчувають до нього безсумнівну симпатію. Коли Щукарь вільно або мимоволі починає “розважати” козаків, тих, що зібралися, наприклад, на колгоспних зборах, мабуть, один лише Макар Нагульнов вживає спроби зупинити потоки красномовства, які дід обрушує на голови своїх вдячних слухачів. Можна сказати, що практично в кожному людському колективі є такий дід Щукарь, який трохи безглуздий, смішний, але все ж таки всім симпатичний.
У часи колективізації, коли в житті простих людей взагалі не було особливих приводів для веселощів, тугу гремячінських козаків гнали ладь незлобиві вигадки безжурного діда. Особливо цікаві і примітні відносини діда Щукаря з “лицарем світової революції” Макаром Нагульновым. На людях Нагульнов завжди намагався зберегти серйозність і покрикував на діда Щукаря із приводу, а найчастіше і без приводу. Дійсно, які вуж отут смішки, коли завтра повинна гримнути світова революція. Але той же похмурий і неусмішливий Макар ночами слухає разом з дідом Щукарем стрункий хор гремячінських півнів. Нагульнов вивчає англійську мову, а поруч із ним примостився дід Щукарь і читає словник “по здогаду” – бачить без окулярів лише слова, надруковані великим шрифтом, а про те, що надруковано шрифтом дрібніше, він лише “догадується”. Таке “мирне співіснування” у нічні години Нагульнова і Щукаря не тільки комічно, але і зворушливо. Примітно також, що той самий півнячий хор вони чують і сприймають по-різному: набожний дід Щукарь при цьому згадує спів в архієрейському соборі, а лихий рубака Нагульнов мрійливо зітхає: “Як у кінному ладі!”.
Незважаючи на те що Нагульнов при кожному зручному випадку “шпиняє” діда Щукаря, старий, проте, називає його не інакше як “Макарушка”. Схоже, що Щукарь, якого Бог обділив дітьми, любить Нагульнова як, рідного сина. Цікаво, що при більш уважному і вдумливому читанні роману виявляється наступна деталь: під маскою баляндрасника і “пустомелі”, що все життя носить на своєму обличчі дід Щукарь, ховається людина мудра, тверезомисляча і, головне, що не боїться висловлювати крамольні думки. Саме дід Щукарь як би між іншим говорить, що при Радянській владі дурні, звичайно, “вимерли”, але… нові народилися і притім у величезній кількості! І цих, нових, як і старих, “не сіяють, не жнуть”, а вони самі ростуть.
А чого коштує зауваження Щукаря, що він адресує Нагульнову, коли той у черговий раз перериває його під час зборів. Дід нагадує Макарові, що коли той на першотравневі свята полудня просторікував про світову революцію, то говорив усе те саме, і нудно до неможливості. Щукарь навіть зізнається, що під час виступу Нагульнова він не став його слухати, а знайшов місце на крамниці зручніше, згорнувся калачиком, та й заснув. Будь-якому іншому, крім діда Щукаря, такі висловлення швидше за все не зійшли б з рук. За такі мовлення в ті часи цілком можна було попасти під статтю про “контрреволюційну агітацію”. Так що не такий простий дід Щукарь, як це прийнято вважати… І от один раз старий назавжди перестав жартувати і балагурити. Трапилося це після того, як були вбиті Давидов і Нагульнов. Саме їхня смерть вплинула в такий спосіб на безжурного колись Щукаря. Це означає, що чуже горе здатне ранити його куди сильніше, ніж своє власне. Але ж незважаючи на те, що сам Щукарь стільки разів за своє довге життя виявлявся на краю загибелі, жодного разу небезпека і лихо, що загрожували особисто йому, не могли похитнути його життєстверджуючого оптимізму.
Без усякого перебільшення і зайвого пафосу ми з повною підставою можемо затверджувати, що дід Щукарь – це істинно народний образ, тому-то і стало його ім’я загальним. Зрозуміло, комічне в романі зв’язано не тільки з образом діда Щукаря. Свою “чудинку” має більшість діючих осіб добутку. Той же Семен Давидов, людина непростої долі, якого партія послала в козачий край аж ніяк не для того, щоб “жарти жартувати”, досить часто виявляє любов до жарту, до гострого слівця, та і власне вміння жартувати. Вже на перших сторінках роману, коли козаки жартують над щербатими зубами приїжджого, Давидов не соромиться та іронізує над самим собою, чим відразу ж завойовує симпатію місцевих жителів. Коли в хуторі спалахує бунт і жінки, вимагаючи у Давидова ключі від колгоспних комор, починають його по-справжньому бити, Семен вибирає для себе один-єдиний засіб захисту – жарт.
Він не переставав жартувати навіть тоді, коли у нього від болю перехоплювало подих. Здається, що якби не природне почуття гумору, то Давидову не вдалося б згуртувати навколо себе і своїх товаришів-комуністів, інших козаків і організувати колгосп, що називається, “малою кров’ю”. Особливо зворушливим і людяним виглядає природне почуття гумору Давидова, коли він спілкується з дітьми – наприклад, із хлопчиком Федоткою.
Давидов має особливий талант: він вміє спілкуватися з дітьми на рівних, але ж більшість дорослих згодом втрачають цю здатність. Досить згадати, як Давидов і Федотка сміються над щербатими зубами один одного і з’ясовують, у кого зуби зрештою виростуть, а у кого ні. І тоді стає зрозуміло: адже Давидов по суті своєї – “велика дитина”. Тому-то, можливо, він так боязкий у спілкуванні з жінками – що з Лушкою, що з Варюхой-горюхой… Давидов почуває себе своїм серед дітей, Нагульнов, затамувавши подих, слухає півнів, Разметов буквально закохується в голубів… От вона, та сама “чудинка”, що робить їх теперішніми людьми.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)