“Камерна поетеса” (цивільна лірика Г. Ахматової)
І знаємо, що в оцінці пізньої Виправдана буде щогодини… Красуня, “європейка ніжна”, що пізнала смак слави після виходу першого ж збірника віршів, розпещена захопленою увагою шанувальників і друзів, що звикла до оточення і поклоніння осіб знаменитих і талановитих, – неї малювали відомі художники, великі поети присвячували їй вірші – при цьому занадто самобутня, що занадто впевнена в собі… Така незручна! І – занадто помітна на літературному небокраї. Її не друкували, обливали брудом. Як вона, імовірно, дратувала чиновників
“З пам’яті, як вантаж відтепер зайвий, Зникли тіні пісень і страстей. Їй – спустілої – наказав Всевишній Стати страшною книгою грозових звісток. Та й важко думати і писати про інше, коли всюди “Над хлопцями стогнуть солдатки, овдовілий плач по
Мені голос був. Він кликав втішно. Він говорив: “Іди сюди, Залиш свій край глухий і грішний, Залиш Росію назавжди. Я кров від рук твоїх відмию, Із серця вийму чорний сором, Я новим ім’ям покрою Біль поразок і образ”, Але байдуже і спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартим, Не опоганився скорботний дух.
Вірші ці не пройшли непоміченими серед емігрантів; багато хто дорікав її в тім, що вона служить Радам, замість того, щоб виїхати, служити мистецтву й тій Росії, і тим самим віддає себе і свою країну. Вона ж вважала зрадництвом кинути Батьківщину “на розтерзання ворогам” – і цей рядок можна вважати програмним для післявоєнного періоду творчості Ахматової.
Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам. Їхніх грубих лестощів я не послухаю, Їм пісень я своїх не дам.
Треба сказати, що ця обіцянка – “їм пісень я своїх не дам” – вона стримала – хоча для цього необхідна була немислима мужність, і що, властиво, перетворила все її життя в одне суцільне переслідування. Після революції нещастя випливали одне за іншим. Був розстріляний Гумільов, її колишній чоловік; друзі і подруги їхали, гинули або просто пропадали. “Любить, любить крівцю Російська земля”, – пише вона після смерті Миколи Степановича. З 75-го року її друкують дуже рідко. До цього часу вона вже зробила свій вибір – неучасть. Немає можливості друкуватися – є можливість писати, називаючи речі своїми іменами. Вона вивчає Біблію, древніх авторів, Шекспіра, Пушкіна. І – ніякої кон’юнктури. Відвозять у в’язницю сина Лева. Вона проводить нескінченні сімнадцять місяців у тюремних чергах – і пише вірші, які потім складуть поему “Реквієм”. “Якось раз хтось “пізнав” мене. Тоді жінка, що стояла за мною, із блакитними губами, яка, звичайно, ніколи в житті не чула мого імені, опам’яталася від властивого нам усім заціпеніння й запитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
А Ви це можете описати? І я сказала: – Можу.
Тоді щось начебто посмішки сковзнуло по тому, що колись було її обличчям”. Якою безстрашністю треба було бути, щоб у ті роки складати такі вірші – і читати їх знайомим, коли посадити і розстріляти могли за те, що слухав – і не доніс. Але жоден із численних слухачів не видав її. У той час, як офіційна преса або не помічала її, або критикувала за “камерність”, вірші її листувалися від руки, вивчалися напам’ять – і читалися скрізь, у тому числі і у тюремних камерах. Їхня щирість і глибина цінувалися читачами куди більше, ніж “зразковість” офіційної поезії. Почалася Велика Вітчизняна війна. Ахматову вона наздогнала у Ленінграді. Колись, після революції, вона не змогла покинути Росію, тепер для неї так само немислимо представити, що можна віддати її ворогу. Ніхто не замовляє їй вірші. Вони пишуться по велінню серця – і відразу здобувають всенародну популярність. У критичний час, під бомбуваннями, вона виявляється потрібна – навіть “Правда” не гидує її віршами, друкує знамениту “Мужність”.
Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху, – І ми збережемо тебе, російська мова, Велике російське слово, Вільним і чистим тебе пронесемо, І онукам дамо, і від полону врятуємо Навіки.
Після війни Ахматову привітали на багатолюдних мітингах і літературних вечорах. Їй влаштовували овації. Імовірно, ця – занадто помітна – популярність поетеси і викликала реакцію влади. У 1946 році вийшла у світ постанова ЦК ВКП(б) “Про журнали “Зірка” і “Ленінград””, а потім виступив і секретар ЦК ВКП(б) Жданов. Ахматова знову була оголошена “поза законом” – поза літературою. ” Що сказився барін”, “убогий діапазон поезії”… Її вигнали зі Спілки письменників і заборонили друкуватися. “Ну що ж, це вже було. Забудуть? – от чим здивували! Мене забували не раз. Сто разів я лежала у могилі, де, може бути, я і зараз. А муза і глухнула і сліпнула, у землі зотлівала зерном, щоб після, як Фенікс із попелу, В ефірі повстати блакитному”. У той час, коли “народні поети” друкували “Цивільні вірші”, прославляючи генеральну лінію партії, Ганна Ахматова пройшла той же тяжкий шлях позбавлень і втрат, вічного очікування, що і вся її країна. Вона мала повне право про себе сказати: ” Я була тоді з моїм народом. Там, де мій народ, до нещастя, був”. Цим вона заслужила щире звання народного поета і тим, що, на відміну від багатьох і багатьох, не змінила ні своєму таланту, ні друзям, ні поглядам. Хоча іноді це було дуже важко.
З-під яких руїн говорю, З-під якого я кричу обвалу, Як у негашеному вапні горю
Під зводами смердючого підвалу, – пише вона у 1959 році. Але і тоді надія не залишає її, недарма вірш закінчується рядками:
І все ж таки почують голос мій, І все ж таки знову йому повірять.
Але не своя доля її тривожить. Створення меморіалу жертвам сталінських репресій – от що займає Ахматову наприкінці 50-х – початку 60-х років. Совість не дозволяла їй славити те, що відбувається в країні – і “заважає” стати офіційно визнаним “всенародним поетом”. “І проходять десятки років. Катування, висилання і смерті… Співати я В цьому жаху не можу”, – так вона писала у “Поемі без героя”. Можливо, їй було легше вистояти, тому що вона рано зрозуміла, що талановита. Ахматова занадто поважала поезію, а значить і себе – як Поета, щоб плазувати перед ким-небудь зі страху або заради “якихось благ”. “Поет – це той, кому нічого не можна дати і у кого нічого не можна відняти”, – її улюблена фраза. Її доля – зразок достоїнства, сили і мужності. Маленька тендітна жінка, яку не змогла зломити вся державна машина.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)