Історична доля української нації в творчості Олександра Довженка
Олександра Довженка порівнюють із митцями Відродження. Пристрасність і всебічність обдаровання, яскрава національна самобутність і якась вселенська глибина – ось визначальні риси його таланту. Митець мав не лише свій неповторний стиль, а й власну філософію, власну концепцію історичного розвитку людства загалом і рідного народу зокрема. Тож природно, що проблема історичної долі українців була провідною в його творчості. Аналізуючи історіософські ідеї Олександра Довженка, варто пам’ятати, за яких обставин йому доводилося жити й творити.
Роздумами про історичну долю української нації просякнута
“У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби. У них від слова нація остався тільки прикметник”.
Головний, наскрізним в кіноповісті є велетенський, епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами кривава, попалена, розбита, поруйнована, обездолена в загравах пожеж дано “портрет” України тих буремних літ. Звісно, Україна – це передусім українці. Які вони? За повістю, вони працьовиті, винахідливі, терплячі, співучі, мужні, сентиментальні. На жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії та більшовизму прищепило українцям синдром рабства. За комуно-більшовицької системи поняття “Україна”, “Батьківщина” було замінено іншим – “класова боротьба”. “Обучали класам”, – каже Павло Хутірний. “Ніхто не став їм у пригоді із славних прадідів, великих воїнів, бо не вчили їх історії”.
“До чого народ зіпсовано, – дивується полковник Крауз. – Все доносять… “.Такий критичний присуд рідному народові, вкладений у вуста кривавому агресорові, мимоволі навіює Шевченкове: раби, підніжки… Не випадково, дослідники співставляють образ Довженкової України з Україною з Шевченківського “Кобзаря “. Зокрема, натрапляємо з повісті на мотив вірша “Та не однаково мені”.
У концтаборі, на порозі ймовірної смерті Лаврін Запорожець рішуче сказав: “Дарма, що я загину, нестрашно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером..!” Перша картина повісті (“У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори…за столом у тихий літній день сиділа родина Запорожця і тихо співала…”) дуже нагадує класичний Шевченків вірш “Садок вишневий коло хати”. У Шевченка “Минають дні, минають ночі, …минає літо…”, і в Довженка “Минали дні, минали ночі, минуло літо”. У Шевченка “Земля плаче у кайданах”, і в Довженка – “Стогнала в журбі
Земля”. Отже, шевченківські мотиви пронизують й опромінюють “Україну в огні”. Образна, ідейна і поетико-стилістична спільність засвідчує однакову патріотичну платформу обох великих синів нашої нації’.
Високопатріотичне звучання “України в огні” не “вписувалося” в тодішню атмосферу диктату, підозр і культу вождя. “Сьогодніж узнав… тяжку новину, – записував О. Довженко в щоденнику від 26 листопада 1943 року, – моя повість “Україна в огні” не сподобалася Сталіни і він її заборонив для друку і для постановки… Тяжко на душі і тоскно… Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” – це правда… Нікому, отже, вона не потрібна, і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика”. А незабаром митець записав, що починає новий свій сценарій про народ, про простих, звичайних людей, які понесли найбільші втрати навійні. Написана через рік “Повість полум яних літ” – це широка, епічна картина війни, осмислення долі людини і народу в світлі великої Перемоги. Звеличуючи в Повісті полум’яних літ”, як і в “Україні в огні”, людину-переможця (образи Івана Орлюка, Уляни, учителя Рясного та інших), О. Довженко полемізує з однобічними й поверховими поглядами на війну і на Перемогу. В діалек-тичності підходу до життя – одна з прикметних засад Довженкової естетики. Митець бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Батьківщини, справедливість її помсти і кари, але він бачить також і тяжкі трагедії народу, згубний вплив війни на людську мораль, бо людина народжена для радості й праці.
Задуми, пов’язані з відтворенням історичної долі рідного народу, з’являлися в Довженка і раніше. Так, у травні 1941 р. він завершив сценарій “Тарас Бульба, почав знімати фільм, задумавши поетичну епопею з історії українського народу, переносячи на екран прозу близького йому Гоголя. Проте фільм знімати заборонили…
Не було реалізовано й задуми епічного показу сучасності на широкому історичному тлі через екскурс в сиву давнину у фільмі про будівництво Каховського водосховища. Забракло не тільки свободи (митець постійно перебував під недремним наглядом червоних опікунів), але й життя. А що мав Довженко намір створити фільм про Україну, свідчать щоденникові записи: “Се мусить бути велетенський фільм, – наказує сам собі письменник. – Усе, що є в мене святого, весь досвід і талант, усі думки і мрії, і навіть сни – все для нього. Створити твір, достойний великості мого народу, – ось єдина мета, єдиний зміст мого життя. Благослови, Господи, мої нетверді руки”. Це мав бути фільм не просто про Каховську ГЕС, Каховське море, а про вічне море українського національного духу, Запорізьку Січ і Великий Луг, неподоланий український народ.
Багато хто з дослідників творчості Довженка звертає увагу на те, що різножанрові його твори тісно пов’язані між собою й укладаються в єдиний цикл чи єдину епопею, що “висвітлює корінні етапи в житті українського села”. Не раз говорив про це і сам митець, записуючи в щоденнику думки щодо “книжки про український народ”. Отож, усі його твори – то ніби й справді одна книга про історичне буття українського народу, її прологом по праву може вважатися “Зачарована Десна”, а вершиною – “Поема про море”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)