Ідея спорідненості життя та творчості, побуту й екстатичності у творах Бориса Пастернака
Мистецтво виникає серед буденності – цю істину Борис Пастернак запам’ятав ще з дитинства: йому поталанило з’явитися на світ у родині відомого художника та піаністки, тож він мав змогу переконатися, що насправді немає чіткого розподілу між світами звичайного життя та творчості. Мабуть тому проблеми мистецтва і його місця в повсякденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своєрідне філософське тлумачення. Будь-що може підштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навіть глибинні зв’язки між образами
Рік згорів на керосині, Мов мушки, що в лампу впали. Он, як зорі сіро-сині, Встав він змоклий, встав осиалий. (“По стіні збігали стрілки”).
Рік – проміжок часу, але в такому метафоричному зображенні та ще й у поєднанні з більш ніж побутовим “керосином”, він стає складовою частиною тієї ж єдності великого й малого, безкінечного (час, вічність) й швидкоплинного.
Цей лютий! Час для сліз і віршів. Що не стихають не на мить, коли гримить, гуркоче хвища Й весною чорною горить.
У цих рядках знову поєднується зовні майже непоєднуване, суперечливе, протилежне: сльози та гуркотіння (ще й з “горінням” весни) мають зовсім різне емоційне забарвлення, вірші зі сльозами, щоправда, у багатьох поетів легко стають єдиним цілим, але не у Пастернака. Але попри суперечливість, образ лишається цілісним, “несумісність” підсилює виразність думки. Щось подібне ми можемо зустріти майже у кожному творі Пастернака. Наприклад, у зоряному небі люди завжди вбачали щось величне, вище за земне життя, аж раптом:
Цим зіркам до лиця б реготати. Але всесвіт – містина глуха. (“Визначення поезії”).
Отже, те, що інші звеличують, Пастернак повертає “на землю”. Та суперечлива єдність усього існуючого має і зворотний бік: звичайне так само легко в його творах набуває всесвітніх, космічних масштабів.
А буревій мете й мете: Кінці, початки замело. Згадаю раптом: сонце є, побачу: світ не той давно.
Звичайний буревій постає метафорою неспокійних часів першої половини XX століття, але залишається й стихійним явищем. Навмисні повтори наголошують на безперервності процесу змін, та його підкреслена постійність перетворює його знову на щось інше, протиставлене та чуже людям, що спостерігають за ним через шибку вікна. І знову, вже в іншому вірші: “Мело, мело на всій землі…”, а десь у кімнаті на столі горить свіча, й іде собі за іншими правилами життя ліричних героїв, не менш (а може й більш) багате за внутрішнім змістом і насиченістю. З ненав’язливою легкістю звичайна картина вечора спалахує бурею почуттів, натхнення, навіть екстазом, і ось вже:
Схрестились руки і уста, схрестились долі.
Тут обмежений простір, маленька свічка – і глобальна безмежність особистого всесвіту. Духовна незалежність ліричних героїв дозволяє їм мати цю безмежність у собі.
На свічку дихала імла, Й спокуси сила Хрестоподібно підняла, як ангел, крила.
Буревій за вікном не може загасити цю свічку… У справжньому житті, в природі є все. Поезія Пастернака тим і цікава, що він зміг передати сутність суперечливої єдності, бо всі переходи від буденного до високого, побутового і духовного, узяті разом і окремо створюють цей дивовижний і своєрідно правдивий образ життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)