Філософічність, інтелектуальність творчості Ліни Костенко завжди привертала до себе увагу мислячого, глибокого читача. її поезія багата мотивами та образами, темами і проблемами, над якими людство замислюється впродовж усіх часів. Разом із тим ми не знайдемо у віршах Костенко якоїсь надмірної закодованості, особливих хитросплетінь, надуманості, нагромадження незрозумілостей і ребусів. Творам поетеси властива та простота, яка здається (і є!) геніальністю. “Поет природній, як природа”, – так вона цілком могла би сказати і про себе. Хтось
щось схоже шукав і знаходив, чиїсь думки перегукуються із її одкровеннями, але так про найважливіші у людському житті речі не говорив до неї ніхто (“всі слова були уже чиїмись, а ти їх маєш вимовити вперше”). Мабуть, основний філософський мотив поетичної творчості Ліни Костенко – це мотив неперервного зв’язку часів (“мій прадід, і прапрадід, і пра-пра – усі ідуть за часом, як за плугом”). Це незбагненне відчуття дає її віршам силу генетичної пам’яті, до якої прилучається читач. Воно також дає віру в майбутнє, у те, що ми продовжимося у прийдешніх поколіннях. Поетеса часто замислюється над проблемами
буття і небуття – що вони для людини. Це наче відгомін шекспірівського “бути чи не бути”, проіснувати чи відбутися як особистість у цьому складному світі. Ліна Костенко не має сумнівів: здатність прожити гідно, чесно, жертовно, дбаючи не лише про власний комфорт, але й про внесок кожного у скарбницю найвищих вселюдських цінностей є найкращою запорукою безсмертя людського духу: Не треба думати мізерно. Безсмертя є ще де-не-де. Хтось перевіяний, як зерно, У грунт поезії впаде. Власне, поезії, Слову вона надає найбільшого значення у сенсі збереження для історії, незнищенності людини, роду, народу, людства. І тому такими серйозними і болісними є роздуми авторки над відповідальністю митця за те, що він залишить по собі, за непідкупність, мудрість і сміливість поетичної Музи. Світ справді складний і жорстокий. Часом одній людині буває забагато його випробувань, його зла. Надто якщо ця людина переймається ближніми і дальніми, дрібними незлагодами оточуючого життя і глобальними проблемами світу. Але є ліки проти втоми, розпачу, розчарованості, депресії. Вони – у спілкування з природою, розуміння якої у поезії Ліна Костенко також виявляє завдяки глибокому філософському мисленню і просто людяності: Чому ліси чекають мене знову, На щит піднявши сонце і зорю? Я їх люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними теж мовчанням говорю. Поетеса серед спокою природи – як удома. Це нагадує новелу М. Коцюбинського “Іnermezzo”, у якій письменник (ліричний герой), перевтомившись від людських нещасть і нарікань, утікає далеко від міста, щоб викупатися у сонці, тиші, польових пахощах і з новими силами – повернутися до людей і до робочого столу. У віршах Костенко також знаходимо цей мотив: Поїдемо поговорити з лісом, А вже тоді я можу і з людьми. Але як би невідворотно не наближалася час від часу безнадія чи смуток, скорбота чи гнів, все ж наскрізним мотивом тематично різних віршів поетеси є віталізм, уславлення життя. Навіть якщо воно випробовує людину, навіть якщо змінює білі смуги – чорними, все одно подарунком небес є щастя жити, відчувати, мислити, любити: Мій білий світ, міцні твої тенета, – Страждаю, мучусь, гину, а живу! Страждаю, мучусь, і живу, і гину, Благословляю біль твоїх тенет. Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину! І Всесвіт цей – акваріум планет.
