Есе: Професія вчитель
Більшість людей улаштована так, що все життя прагнуть пізнавати, учитися, відкривати й розвивати в собі всі нові й нові якості, можливості й здатності. Людина, часто не віддаючи собі звіту, прагне стати різнобічно розвитий особистістю, стати утвореним, вихованим, гарним, фізично розвиненим, затребуваним суспільством і соціально адаптованим.
Вищим рівнем у розвитку людських якостей є досконалість. Досконалість – категорія абстрактна. Скільки до нього не прагни наблизитися, воно, як обрій, відсувається усе далі. Але людина обов’язково,
Осягаючи різні дисципліни й досягаючи усе більше високих щаблів у своєму розвитку, кожна людина вільно або мимоволі передає свої знання іншим учасникам руху, назва якому – життя. Заражає своїм прикладом. Захоплює своїм неабияким умінням і майстерністю
Особлива частина людського суспільства – це люди, що свідомо вибрали шлях професійної передачі попутникам у русі до досконалості своїх знань, що проявляють відданість своєї спеціальності, творчість і винахідливість, що вкладають
Я с задоволенням відношу себе до цій самій соціально необхідній частині людського суспільства – педагогам!
Як стають педагогами. Для мене це питання почало вирішуватися ще в раннім дитинстві. Тоді ледь навчившись ходити, бігати й стрибати, я увлеченно повторювала побачені по телебаченню й кіно танцювальні й гімнастичні рухи. І ледве освоївши що-небудь, показувала своїм подружкам для того, щоб вони повторювали це із мною – мої перші “педагогічні кроки”. Ішло час. Ми з моїм захопленням росли разом. При цьому заняття танцем і аэробикой з дитячого захоплення поступово переросли в усвідомлену й бажану працю.
До закінчення школи питання “ким бути” і “де вчитися” практично минулого вирішені. Залишалося тільки виконати закладену програму. Перетворення захоплення в спеціальність відпрацьована поколіннями. Цілком успішно реалізується системою профільного утворення. На професійній основі я вчилася, як виконавець і як учитель своїх майбутніх підопічних
Сьогодні за уже дев’ятнадцятьома років педагогічної роботи й дев’ятнадцять років безперервного навчання. У житті стрімко міняється багато чого. Сьогодні вчити дітей і дорослих тому й так, як років десять назад, неприйнятно. Майже все те, що було тоді нормою, зараз виглядає анахронізмом. Швидко поточний час безупинно вносить у життя нові риси, нові вимоги, нарешті – нову моду.
У сучасних заняттях і тренуваннях стали обов’язково бути присутнім оздоровчі й навіть лікувальні початки. Сьогодні хореографічна підготовка (у меншому ступені), заняття аэробикой, калланетикой (у більшій), повинні дати людині поштовх до розвитку багатьох функціональних і фізичних якостей. Педагогові – керівникові потрібні усе більше глибокі медичні пізнання. Моя спеціальність сьогодні на стику двох наук. Потрібно знову вчитися. Навіщо? Щоб не відстати від моди? Ні, щоб те, чому вчуся й учу, було дійсно професійно й хоч на йоту ближче до досконалості. Інакше це не професійна робота, що люблю, а ремесло, що виконується арсенович
Навчання, навчання… нескінченно. Є чи поріг педагогічної зрілості, при досягненні якого вчитися стане необов’язково? Але тоді зупиниться розвиток. Значить навчання завжди, у тім або іншому ступені, просто необхідна. Така умова людської діалектики. А якщо до придбаних досвіду, умінню й знанням, ледве більше широким, чим потрібно зараз, додати винахідливість і зробити те, що ще ніхто не робив – це вже новаторство й крок до лідерства!
Як же оцінити те, що пізнано, зроблено, вкладено у своїх учнів? Кількістю призів і грамот? Виграними конкурсами? Напевно, і ними теж, але головні критерії для оцінок в іншому. У тім, що дозволило комусь із підопічних стать впевненіше в собі, здоровее й міцніше фізично, гарніше зовні; що дозволило побачити в житті не тільки своє покликання, але й потреба в більше широкому наборі необхідних знань і вмінь.
Хтось піде далі інших. Хтось із моїх послідовників у професійній майстерності обжене мене. Він виявиться ближче до досконалості. У такому випадку моя робота була виконана гідно.
Є ще дуже яскраві критерії. Учні з нетерпінням чекають улюблених занять. Не йдуть, біжать на них. З бажанням освоюють нове. Зв’язують свої успіхи з роботою педагога. Через багато років, із щирим почуттям подяки знаходять свого вчителя, щоб просто поговорити, розповісти про себе, згадати що-небудь із минулого.
Моя робота – улюблений спосіб пізнання, творчості, спілкування, самовираження. Мої учні – мої однодумці, що довірили мені частку своєї долі. Всім цим мені потрібно розпорядитися мудро й точно.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)