Достоєвський: до проблеми інтерпретації злочину і покари
Роман “Злочин і кара” Ф. Достоєвського антибуржуазний за своїм змістом (власне антибуржуазна стає магістральною в епоху реалізму – у В. Гюго, О. Бальзака, Ч. Діккенса, Ф. Стендаля, Г. Флобера, М. Сллтикова-Щедріна, Панаса Мирного, І. Франка), однак це і антиреволюційний, антиутопічний роман, роман-пересторога від перекроювачів світу, одержимих ідеєю псевдоправди, псевдосвободи, які при оманливих гаслах несуть руйнацію не тільки усталених Богом принципів, а й людських душ. Зло в ім’я блага не відвертав людину від спасіння. Однак це мусить
Роман “Злочин і кара” Ф. Достоєвського – це і твір про зневажену людську гідність, про знедолених і скривджених”, які промислом Божим проходять тяжкі земні випробовування у світі, поглинутому злом і насиллям. Прикладом цього є і алегоричний епізод мордування нещасної конячини – власне протест проти соціального середовища, заснованого на злі і експлуатації ближнього. Але
Цей відомий євангельський мотив лежить в основі ідейної парадигми роману, писаного у рік відомого терористичного акту – невдалого замаху студента Кара-козова на російського імператора Олександра (цар-реформатор, що ліквідував кріпосне право, пережив сім замахів, останній з яких у 1881 році, 1 березня, виявився фатальним). Бісівською спокусою, власне, є і образ комун, гаряче сповідуваних нігілістом Лебе-зятніковим.
Фантазії соціальних ощасливлень людства, навіяних утопістами всіх мастей, є теж своєрідною диявольською приманкою, оскільки такі облаштування грунтувались на безбожності, на ілюзіях гріховної людини, яка не прагнула побороти гріх у собі.
Характерно, що значно пізніше у творчості українського письменника Миколи Хвильового, у минулому палкого революціонера-чекіста, а в порево-люційні часи “зайвої людини”, проходить образ “загірної комуни”, котра виявиться ілюзорним диявольським маревом, потребуючим багато крові, знищення у людини сакральних цінностей, власне най-святішого. Герой (чи антигерой) оповідання “Я” (“Романтика”) в ім’я ілюзорної ідеї розстрілює власну матір, прирівнявши тим самим себе до Дегенерата – тобто, стає бісівським прообразом, стираючи божественне начало у людині “майбутнього світу”.
За Достоєвським, Царство Боже і пекло є в самій людині. Революційна бісівщина вела до пекла. Не дивно, що одержимі ідеєю “мета виправдовує засоби” персонажі з творів чекіста Миколи Хвильового (Фітільова), ставши “зайвими людьми”, зводять рахунки з життям (редактор Карк з однойменного оповідання, Анарх із “Санаторійної зони”), як, до речі, і сам автор: воістину, революції пожирали своїх дітей.
Тому роман Ф. Достоєвського “Злочин і кара” є і застережливий, і “пророчий” твір. Пророчий в апо-каліптичних візіях Родіона Раскольнікова і Соні, котрі бачать страшні видіння: біси, вселяючись у людей, ведуть світ до загибелі. Про це у фінальних сторінках роману: “Но зти существа были духи, одаренние умом и волей. Люди, принявшие их в себя, становились тот-час же бесноватыми и сумасшедшими. Но никогда, ни-когда люди не считали себя так умними и непоколеби-мыми в истине, как считали зараженние” (7,555).
У безумній і безглуздій злобі люди вбивали одне одного, збираючись цілими арміями. Починались пожежі і голодні мори… І тільки невеличка кількість чистих людей, невидимих і невідомих, могли врятуватись…
Так передбачав Достоєвський у мареннях Раскольнікова грядущі дні суспільних катаклізмів і потрясінь, співзвучних євангельським пророцтвам, коли повстане народ на народ, царство на царство…
За Достоєвським, тільки краса могла б врятувати світ, однак без любові і співстраждань, без жертовності, без очищення людської душі від скверни не можлива і краса (така думка лейтмотивом проходитиме і у романі “Ідіот”).
Фізичну травму від опіків отримує Родіон Раскольніков, рятуючи під час пожежі двох малят. Але історія оновлення людини, переходу в інший світ, світ спасіння душі, почнеться у героя в час усвідомлення його любові до Соні, у розумінні викуплення цією любов’ю страждань – своїх і чужих: “Их воскресила лю-бовь: сердце одного заключало бесконечние источни-ки жизни для сердца другого…” Однак за це воскресіння потрібно було ще дорого заплатити великим майбутнім подвигом…
Такого подвигу-любові шукатиме і герой наступного роману Ф. Достоєвського “Идиот” (1868) князь Лев Миколайович Мишкін – князь Христос, котрий з’являється у світ нігілізму, у світ антикраси (як антикрасі, як підміні христового вчення, як зраді самому Христу дає автор і характеристику католицизму). Саме таку “красу” (чи антикрасу) використовує диявол у боротьбі проти Бога. Тому і страхітлива у своїй небезпечності краса Настаєії Філіпповни, бо може принести біду – власне (за висловом Аделаїди), перевернути світ, однак… заради чого?
Світ, що погрузає в антикрасі, замішаній на гордині, не прийме князя Мишкіна – князя Христа. Такий світ самознищуватиметься. Характерно, що у “Легенді про Великого Інквізитора” з “Братів Карамазових” реальному Христу, який з’явився на землю, кардинал з докором говорить: “За-чем ты пришел нам мешать?” Власне серед гріховного середовища, ставши свідком людських злочинів, князь Мишкін не зумів досягти божественної суті Христа (очевидно, самонаслідування Сина Божого, як і його підміна, таїть у собі небезпеку) і тому впадає в безумство, віддаляючись від страшної реальності світу.
Якщо заперечувати Бога, Христа як Боголюдину, то вивищаться Людинобоги (“і ви будете, як боги” – Буття, 2,5) – основа ідейної парадигми роману Ф. До-стоєв’ького “Біси” (1822), у якому автор розвінчує ідею перекроювання світу шляхом насильства та руйнації нігілістами-революціонерами, діючими за принципом: “Если нет Бога, то я бог…”.
Антидухсвний, безбожний і антилюдяний характер усіх утопій, усіх революцій втілений уже в самій назві роману. Бісівський дух вселений у революціонерах, у різних мрійниках-утопістах, котрі, всупереч Божій волі, декларують створення раю на грішній землі.
Обгодовуючи Русь ідеями Чаадаєва, Черни-шевського, біси труїли і руйнували душу народну, сіяли хаос і спустошення, готували повсякчас чергові суспільні ексцеси і потрясіння.
Поштовх до написання “Бісів” був спричинений роздумами про революційну групу відомого апологета терору;С.”Нйчаєва, власне, і вбивство цими терористами студента Іванова у Москві. Це і стає однією з сюжетних ліній роману – убивство Петром Верховинським Шатова. Однак не Верховинський, що мав реального прототипа – Нечаєва, є ключовою фігурою роману: прообраз одного з найпотворніших ватажків революційного терору (ця група була підпорядкована утаємниченій інституції під кодовою назвою “Ад”) у романі зловісний, але примітивний і грубий.
У центрі повіствування – осмислення парадигми зла, втіленої в образі ідейного натхненника переступу “великого грішника” Ставрогіна, своєрідної “надлюдини”, яка, при всіх бажаннях стати на шлях праведності, заблукала в пошуках віри, не здатна розрізнити добро і зло, намагається врятуватись тільки власною волею, втративши зв’язок з Творцем, з “богоносністю” народу.
Людина не здатна врятуватись без Бога в душі. То-Щ’ і не здатна така душа, що погрузла в неусвідомленій гордині, до воскресіння. Раскольніков рятується, бо засудив свій гріх внутрішньо, бо знаходить шлях до очищення через страждання і спокуту. В егоцентризмі
Ставрогіна ж розвінчується ідея Людинобога, ідея псевдокраси, небезпечної у своїй згубності для людей. Тому і гинуть персонажі, що більшою чи меншою мірою перебували під впливом Ставрогіна: Хромоніжка, Ша-тов, Кириллов, Ліза.
Сам Ставрогін зводить рахунки з життям, терплячи при цьому морально-філософський крах. Навіть сповідь Ставрогіна у святого старця не є каяттям: есте-тизоване зло, залишаючись у душі грішника, ще більше стимулює гординю і зневагу до ближнього.
Характерно, що ідеї справедливості (чи скоріше псевдосправедливості), заснованої на егоцентризмі, захоплювали екзальтовану інтелігенцію усіх часів. Вони, ці ідеї, у світогляді інтелігентів винниченківського типу, у деклараціях “еліти” революційних і порево-люційних років, горбачовських реформацій і пострадянського періоду. Суперечність між пропагованими ідеалами і катастрофічними результатами при втіленні їх у життя незаперечно свідчать про духовну кризу поглинутого бісівською гординею елітарного прошарку суспільства.
Намагаючись бути завжди на плаву, маяками і менторами, вони постійно збурюватимуть революційними, класовими, національними, “безальтерна-тивними” чи ще якими ідеями, реформаторствами і моральних устоїв, і навіть душ. За всім цим – безодня. “Интеллигенция не отдает служению жизнь. Она охот-но обменивается лишь многословием. Позтому когда революции пожирают своих детей, зто не жертва Богу, Трону и Отечеству. Зто не мученичество. Зто результат глупости. А значит – жертва диаволу”, – пише сучасний православний мислитель. Псевдокраса, псевдоправда, псевдоідеї про псевдорай, за якими прихована ненависть, – ось той грунт, що породжує революційну бісівщину. Такий лейтмотив роману “Біси”.
Власне пророчого роману, прообрази героїв (чи антигероїв) якого з’являтимуться не раз на скрижалях історії.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)