Цивільний пафос віршів Єсеніна
Російська земля з’являється перед поетом як сумний “покійний куточок”, “батьківщина лагідна”, “сторона ковилової пущі”. Увесь світ для нього пофарбований у світлі, райдужні тони. Російський орач, російський селянин, ще зовсім недавно такий земної й мирний, перетворюється у відважним, гордого духом богатиря – велетня Отчаря, що тримає на своїх плечах “нецілований мир”. Есенинский мужик – Отчарь наділений “силою Оники”, його “могутние плечі – що граніт-гора”, він “несказанен і мудрий”, у мовленнях
Отчарь змушує згадати насамперед билинний образ богатиря-орача Микули Селяниновича, якому була подвластна велика “тяга землі”, що играючи розорювали “чисте поле” своєю чудом-сохою. “Отчарь” – один з перших поетичних відгуків Єсеніна па події Лютневої революції 1917 року. Цей вірш був написаний Єсеніним улітку 1917 року під час перебування в рідному селі. У вересні “Отчарь” друкує одна з петроградських газет. У цьому вірші, так само як у написаних трохи раніше, у Петрограді, “Певущем
Радуйтеся!
Земля стала
Нової купелі!
Догоріли
Сині заметілі,
І земля втратила
Жало.
У мужичих яслах
Народилося полум’я
До миру всього миру!
Так починає Єсенін свій “Певущий заклик”. В “Октоихе” цей стик “земного” з космічним одержує свій подальший розвиток:
Плечьми трясемо ми небо,
Руками зибим морок
І в худе колосся хліба
Вдихаємо зоряний злак.
Об Русь, об степ і вітри,
І ти, моя рідна домівка!
На золотий повети
Гніздиться весняний грім.
Вівсом ми годуємо буру,
Молитвою напуваємо діл,
І ріллю блакитну
Нам оре розум-віл.
Осанна у вишних!
Пагорби співають про рай.
І в тім раї я бачу
Тебе, мій отчий край.
В “Октоихе”, так само як в “Певущем заклику” і “Отчаре”, міфологічні образи й біблійні легенди наповнюються новим, революційно-бунтарським змістом. Вони дуже своєрідно переосмислюються поетом і трансформуються у віршах у картини “мужицького раю” па землі. В “Отчаре” Єсенін намагається поетично більш зримо представити цей новий мир:
Там голод і спрага
У коріннях не співають,
Але зріє однаждний
Світло ангельських юрт.
Там з визвоном блюда
Прохолодь куща,
І рудий Іуда
Цілує Христа.
Але дзенькіт поцілунку
Грошем не гримить,
І ланцюг Акатуя –
Тропа перед скит.
Там старезний час,
Бродячи по лугах,
Все російське плем’я
Сзивает до столів.
І, славлячи відвагу
І гордий твій дух,
Сиченою брагою
Обносить їхнє коло.
Ця образна “зашифрованность” майбутнього в “Отчаре” не випадкова. Яким конкретно буде новий мир, поетові важко ще представити, але одне для нього очевидно,-що в ньому повинен панувати світло розуму й справедливості (“світло ангельських юрт”): нестаток і голод там будуть виключені (“там голод і спрага в коріннях не співають”), там не буде поділу на богатих і бедних, буде одне вільне “російське плем’я”, неможливо буде там і будь-яке зрадництво, навіть поцілунок “рудого Іуди” “грошем не громить”. Він “цілує Христа” щиро (по біблійній легенді, Іуда, одні із дванадцяти апостолів Христа, зрадив свого вчителя за “тридцять срібників”); будуть усі вільні, ніхто не буде знати каторжних “ланцюгів Акатуя” (на Акатуйский рудник при царі засилали людей на каторгу). Цивільний пафос цих віршів (“Отчаря”, “Октоиха” “Певущего заклику”) знаходить своє образне виражсние в романтичній мрії поета про гармонії миру, обновлеияого революційною бурою: “Не губити прийшли ми у світі, а любити й вірити!”. Прагнення до рівності, братерству людей – головне для поета. І ще: уже лютневі події породжують зовсім інший соціальний настрой у ліричних віршах Єсеніна. Він радісно привітає прихід нового дня волі. Це свій щиросердечний стан він з величезною поетичною силою виражає в прекрасному вірші “Розбуди мене завтра рано…”. С. Товстий^-Єсеніна розповідає, що “за словами Єсеніна, цей вірш з’явився першим його відгуком на Лютневу революцію”. З революційним відновленням Росії зв’язує Єсенін тепер і свою подальшу поетичну долю:
Розбуди мене завтра рано,
Про моя терпляча мати!
Я піду за дорожнім курганом
Дорогого гостя зустрічати.
Я сьогодні побачив у пущі
Слід широких коліс на лузі.
Тріпає вітер під хмарною кущею
Золоту його дугу.
На світанку він завтра промчиться,
Шапка-місяць пригнувши під кущем,
І грайливо змахне кобилиця
Над равниною червоним хвостом.
Розбуди мене завтра рано,
Засвіти в нашій світлиці світло.
Говорять, що я незабаром стану
Знаменитий російський поет.
Відчуття того, що тепер і він – син селянської Русі – покликаний стати виразником дум, сподівань і прагнень повсталого народу, з величезним пафосом передає Єсенін у вірші “Об Русь, змахни крилами…” – своєрідному поетичному маніфесті, рядка з якого вже приводилися вище. Усе тепер під силу поетові, всі підвладно його вільному, вільному слову:
Боргу, крута дорога,
Незліченні схили гір;
Але навіть із таємницею бога
Веду я таємно суперечка.
Збиваю каменем місяць
І па німе тремтіння
Кидаю, у небо свесясь,
З халяви ніж.
За мною незримим роом
Іде кільце інших,
І далеко по селах
Дзенькає їхній жвавий вірш.
З іншими іменами
Встає інший степ.
У своєму поетичному маніфесті Єсенін висуває шляхетну, демократичну ідею: показати у всій красі й силі революційну Русь. Поет прагне розширити художній обрій, поглибити соціальну проблематику своїх добутків. Варто особливо виділити “маленьку поему” Єсеніна “Товариш”, написану їм по гарячих слідах лютневих подій у Петрограді. 26 лютого вдень на вулицях і площах Петрограда по колонах демонстрантів був відкритий вогонь. Більше п’ятдесяти чоловік було вбито, багатьох поранених демонстранти віднесли із собою. Командуючий Петроградським військовим округом Хабалов і міністр внутрішніх справ Протопопов поспішили завірити Миколи ІІ (цар перебував у ставці), що “порядок відновлений”. Але рух народних мас ріс із блискавичною швидкістю. І вже 1 березня залишки царських військ перейшли на сторону повсталого народу. На Петропавловской фортеці був піднятий прапор революції… В один з березневих днів 1917 року трудовий, робітник Питер у суворому, скорботному мовчанні проводжав і останню путь тих, хто впав у збройній боротьбі проти самодержавства. Сто вісімдесят революціонерів було поховано в той день у братській могилі на Марсовому полі. Просто й разом з тим епічно широко починає Єсенін в “Товариші” своє суворе правдиве оповідання про робітника, що у дні розгрому царату “не злякалося перед силою вражих очей”, і про те, як його син – крихта Мартін, захоплений героїзмом батька, встає на захист республіки. Образ робітника був новим для Єсеніна. І примітно, що поет зумів знайти скупі й разом з тим виразні штрихи, щоб передати в “Товариші” атмосферу тих днів і створити хвилюючий образ пітерського робітника, що незадурно прожив життя й у сутичка з ворогом віддав перевагу смерті зрадництву.
Мартін чує мужній голос батька, що “не впав, як боягуз”, чує, як він кличе Мартіна туди.
Де б’ється російський люд,
Велить стояти за волю,
За рівність і працю!..
Який же результат боротьби? Хто переможе? Убито батька Мартіна, “упав, убитий кулею, дитина Ісус”, і от уже самого Мартіна, “хтось давить… хтось душить, палить вогнем”. Трагізм подій наростає. Здається, кінець… Але усе сильніше хурделить “лютневий вітерець”… і “спокійно дзенькає за вікном, те згаснувши, те спалахнувши знову, залізне слово: “З відблиску!” .
Такий різко-контрастний поворот оповідання наприкінці вірша з найбільшою емоційною силою передає драматизм і напруженість подій. У грізному, карбованому ритмі заключних рядків “Товариша”, у тривожних розкатах залізного слова “Рре-эс-пу-у-убли-ка!” як би чується невблаганна хода кроків революції.
Єсенін був одним з тих російських письменників, які з перших днів Жовтня відкрито встали на сторону повсталого народу. “У роки революції,- писав Єсенін,- був цілком на стороні Жовтня, але приймав всі по-своєму, із селянським ухилом”. Усе, що здійснювало в Росії в роки Жовтня, було незвичайно, неповторно, ні із чим не порівнянне. “Сьогодні переглядається мирів основа”,- затверджував Владимир Маяковський. “Революцьонний тримаєте крок!”-призивав синів повсталої Росії Олександр Блок. Великі зміни в житті Росії передчував і Сергій Єсенін:
Зійди, з’явися нам, червоний кінь!
Впряжся в землі голоблі.
Ми веселку тобі – дугою,
Полярне коло – на збрую.
ПРО, вивези нашу кулю земний
На колію іншу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)