Чорнобильська трагедія у творах письменників
Спочатку з’являється заграва. Вона росте, розгоряється, і ось уже сліпучо-біла лавина котиться до міста. Вогонь охоплює будинки, вулиці, спалахують автомобілі. Дерева чомусь займаються швидко, як свічки, хоча зараз розпал весни… Вогняна лавина котиться містом. Залишається лише потріскана, наче в зморшках, земля. Страхіття це сталося 26 квітня 1986 року, коли на Чорнобильській АЕС вибухнув четвертий блок.
Ця трагедія приголомшила весь світ. На всій планеті не було байдужих до цієї сумної події, вона схвилювала всіх, відгукнулась болем у
Усі вони знали, що борються з вогнем в умовах небезпеки, але ніхто поета не залишав і продовжував бій. На п’яту годину ранку пожежу було ліквідовано ціною життя відважних і безсмертних. Чорнобиль став зловісним знаком щонайсильніших саморуйнівних дій людини, найдраматичнішою поразкою в її такому нерозумному протиборстві з природою. З’явившись під знаком біблійної «зірки Полин», той чорний Чорнобиль став якщо не розплатою,
На цю страшну трагедію відгукнулися в пресі письменники О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч. Поезія не мовчала. Майже одночасно з’явилися поеми Л. Горлача, С. Йовенко, Б. Олійника, І. Драча. Чорнобильська трагедія. Цим усе сказано. Гуде набат тривоги, набат – вісник біди, але ж він не похоронний дзвін, а заклик до дії, самовідданої, рятівної. Поклик рішучий. Споконвіку велося: зачувши набат, всі – і старі, і молоді – кидали все і йшли боронити отчий край. Живі – відгукніться!
І відгукнулись. Тема Чорнобильської трагедії знайшла відображення у творчості багатьох, ось вони: В. Яворівський «Марія з полином у кінці століття», Ю. Щербак документальна повість «Чорнобиль», Д. Павличко поезія «Листок», Б. Олійник поема «Сім», М. Луків поема «Біль і пам’ять», М. Сингаївський «Обпалена мужність», Л. Горлач поема «Зона», С. Йовенко поема «Вибух», І. Драч «Чорнобильська мадонна».
Реаліст і романтик, уїдливо іронічний і трепетно ніжний, одне слово, Драч, яким він є, створюючи надзвичайно своєрідну поему «Чорнобильська мадонна», звірявся, за його визначенням, із художніми критеріями світового рівня – «від Рубльова до Леонардо да Вінчі». Пролог до поеми сповнений тривоги, відчаю і навіть гніву, та знайти слова, аби хоч трохи відтворити емоційне потрясіння, породжене Чорнобилем, справді, дуже важко:
Я заздрю всім, у кого є слова. Немає в мене слів. Розстріляні до слова. Мовчання тяжко душу залива. Ословленість дурна і випадкова. Для Драча пошуки слів – це передусім пошуки відповіді на питання: що робити?, хто винен? Поет розповідає про чорнобильські події крізь призму ідеї життя, що донедавна сприймалося, як вічне й незнищенне, а сьогодні підлягає реальній загрозі знищення.
У центрі розповіді-болю доля жінки-матері, і висвітлює автор цю класичну гуманістичну тему справді своєрідно, навіть несподівано. Схвильований, аж розпачливий, тон прологу змінюється невигадливою розмовною інтонацією солдата будівельного батальйону, але те, про що розповідає він, не вкладається у рамки здорового глузду. Сюжет дійсно фантастичний: щоранку на піщаних дюнах будівельники бачать сліди босих ніг, що ведуть до четвертого блоку. Розшуки, вистежування не дали ніяких результатів.
От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг?
До Валерія Ходемчука? «Хрещатицька мадонна», яка несе в руках «сплетене ніщо…» – чи не є вона символом людства, що підписало собі смертний вирок?
Поема має два чітко виражених плани. Перший – складається з низки портретних етюдів, створених під безпосереднім враженням від побаченого на власні очі. Це «Стара бабуся в целофані», що потайки випасає в зоні корову – видиво кумедне і надто страшне, «знак людської незахищеності, бездуму. Ескортована під руки з ураженого оберегу стара жінка цілує квітку «прямо в стронцій» – ніщо не може відділити її від землі, відлякати, навіть смерть. Вона єдина із землею, живе тільки з нею,, а ні – помирає.
Це і імітатор войовничої порядності, великий учений, високий керівник, який мало думав про людей, вганяючи атомний гігант у джерельне серце Придніпров’я. Це – солдат і генерал, трактористка, грубувата, вироблена постать якої зігріта гумором. Це – напівбожевільна мати на Хрещатику, приголомшений трагедією фізик.
Другий план – це лірико-філософські роздуми поета, який у творчих муках шукає достовірних фарб, рівновеликих трагедії. І. Драч звинувачує, засуджує, закликає здерти з душі лід байдужості, безвідповідальності, недбальства, цинізму:
Пучками голими
З душі здираю лід…
Як ранить пучки чи…
Як душу тяжко ранить… Автор закликає всіх до самооцінки, до цього закликає час усіх, не тільки вчених:
Хоч засторогу я несу гірку,
Не каменую Чесний Храм Науки… Благає поет: хоч зараз не виявляти поспіху, коли він уже призвів до таких болісних помилок і прорахунків. Блискучий фінал поеми. Драч – нещадний і суворий, він не шукає оптимістичних альтернатив, не намагається «підсолодити» правду жорстоку й очевидну:
Хто ж там, сиву, посміє займати?
Сіль пізнання – це плід каяття…
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… Це хворе дитя!.. Рік – мить в історії людства, рік не дуже великий строк і в житті будь-якої людини. Але за такий рік, чорнобильський, ми стрімко подорослішали, подорослішали на цілу епоху, ми стали вимогливішими до самих себе, до тих, у чиїх руках людське існування й доля природи.
На жаль, життя свідчить, що психологія людини перебудовується чи не найповільніше, що сердечність – це набагато стабільніший стан, аніж тривога і занепокоєність. Саме ці нездоланні мури штурмує своєю поемою І. Драч. Нам, жителям України, із висоти шістнадцятиріччя Чорнобильської трагедії належить прагнути, щоб подібне лихо не спіткало нас більше ніколи, щоб ця страшна подія була останньою у нашому житті, нехай чорнобильським дзвоном пам’яті відлунюється у серці кожного.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)