Чи є сила, що протистоїть Пузирям? (за комедією І. Карпенка-Карого “Хазяїн”)
Незважаючи на авторське визначення, І. Франко називав твір І. Карпенка-Карого “Хазяїн” драмою. У статті “Іван Тобілевич” дослідник зауважував: “Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був… великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого осмислення тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого
У комедії “Хазяїн” драматург розглядає дуже важливе питання для будь-якого суспільства, в якому починає панувати дух споживацтва та накопичення. До недавнього часу в нашому українському суспільстві такої проблеми ніби й не існувало. Бути багатим уважалося непристойним. Часи змінилися, змінилися обставини, сьогодні майже всі хочуть бути багатими й щасливими. Але чи рівнозначні ці поняття? Чи гарантує тугий гаманець його володарю щастя? Більшість з тих, хто досяг своєї мети, заробив багато
Можливо, дійсно так Пузир реалізував свій чоловічий потенціал. Він був, як це не дивно, дуже азартною людиною, але обмеженою, неосвіченою. Колись він відчув, що хазяйство підкоряється його волі. Все, чого він прагнув, виходило дуже добре і реалізувалося у вигляді матеріальних грошей. Він побачив миттєвий результат своїх дій. Зупинитися він уже не міг. Це була постійна боротьба із самим собою, із жінкою, донькою, помічниками, працівниками. Він відчував себе хазяїном: не стільки овець, полів, робітників, скільки чужих доль, надій, прагнень. Пузир задовольняв чоловічу потребу бути сильним, спроможним керувати своїм плем’ям. Таким він народився, таким його виховали.
Закономірно постає питання, чому наше суспільство, усвідомлюючи негативний вплив пузирів, продовжує вихваляти таких “хазяїв” та народжувати таких “хазяїв”? Які чинники можуть суттєво вплинути на ситуацію, раз і назавжди зупинити механізм “хазяйського” злочину, спрямованого проти тих, хто не може протистояти його руйнівній силі?
Драматург не тільки ставить болюче питання, але й намагається дати на нього відповідь відповідно до своїх уявлень про справедливість. Саме з цією метою подає образи пана Золотницького, дочки Соні і вчителя гімназії Калиновича, які протистоять Пузирю та його помічникам.
Золотницький – багатий родовитий пан. Він прийшов до Терентія Гавриловича з дуже важливою справою. Ми розуміємо, що Петро Петрович ставиться до Пузиря з гумором. Він, жартуючи, питає, чи всі землі вже скупив Пузир. І хоча у Терентія Гавриловича “більше землі, ніж у… герцогстві”, три дні треба, щоб об’їхати володіння його, хазяїн сприймає слова Золотницького як натяк і запитує, скільки б він хотів за Капустяне.
У Золотницького свої справи, він захоплений новою ідеєю побудувати цукровий завод і пропонує Пузирю приєднатися. Пузир ризикувати не звик: “Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду – не лізь прожогом в воду!” Отже, Пузир не тільки вкрай жадібна людина, він ще й страшний консерватор. Як починати нову справу (можливо, вона покращить життя працівників, бо принесе прибутки), ліпше він вже буде сплачувати їм по п’ятнадцять копійок. А якщо не захочуть працювати, він зробить все, щоб захотіли. Натомість Золотницький – людина нового часу. Він думає не тільки про прибутки, а й про те, що це справа корисна для всього суспільства. .
Поступово Золотницький переходить до питань, які насправді його цікавлять. Завтра на земських зборах розглядатиметься важливе питання – “продовольстві голодного люду до урожаю”. А Терентій Гаврилович – “земський гласний”, тобто виборний представник до земства – місцевого самоврядування в царській Росії. Відповідь Пузиря очікувана: голодних буде тим більше, чим більше голодним допомагати. Пузир показує Золотницькому листа, де повідомляється про дозвіл на зведення пам’ятника Котляревському і збір коштів. Але Терентію Гавриловичу “Котляревський без потреби”. Петро Петрович обурений словами Пузиря: “Противно й слухати! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ… Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!” Як бачимо, громадські справи зовсім не хвилюють Пузиря, він відірваний від рідного грунту. Побудував власний світ, у якому відчував себе хазяїном, та жив тільки заради себе. Ось, здається, в чому криється відповідь на питання, чи є сила, яка протистоїть пузирям? Такі, як Золотницький, спроможні змінити наше суспільство на краще. Вони готові до змін, які принесуть їм не тільки зиск, але й будуть служити на користь усьому народові. їх турбують проблеми людей, які залишилися поза межею прожиткового мінімуму.
Завдяки таким, як Пузир, люди змушені тяжко працювати й голодувати. Золотницьких цікавить минуле народу, великі люди, які служили на благо всієї нації. Але в п’єсі Золотницький один, та й у реальному житті рідко коли зустрінеш людей, схожих на нього. Чомусь, коли згадують п’єсу І. Карпенка-Карого, в першу чергу називають ім’я Пузиря.
Більше того, дехто в наш час жалкує, що не вистачає пузирів, щоб підняти економіку з колін. Але навряд чи ви зустрінете десь згадку про Золотницького – адже дурний пан, бо піклувався проблемами якогось народу, якоїсь культури, а не повсякчас думав, де б більше відхопити від загального шматка прибутків. Де взяти Золотницьких?
Соня навряд чи спроможна була серйозно протистояти натиску таких, як її власний батько. Але вона могла зробити дуже важливу річ: примусити і батька, і людей ставитися відповідально до тих, хто працює на них. Коли проблема замовчувана, вона ніби не існує. Коли проблему озвучили, і вона сколихнула суспільство, це породжує надію на зміни. Соня розповідає батькові, що приходили робітники та жалілися, бо їх годують, як свиней. Щоб заспокоїти Соню, батько каже, що звелить давати наймитам кращу їжу. “Обіцянка – цяцянка!” – улюблене прислів’я Пузиря спрацьовує і цього разу. Пузир забуває пригоду, але Соня збентежена. Коли вона звернулася до матері, то почула досить відверту відповідь, яка могла звести нанівець весь запал ніжної душі: колись і вона була такою сміливою, але “життя… помалу перекрутило! Ми були такі собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!”
Не почувши від матері відповіді на болюче питання, Соня звертається до учителя гімназії Калиновича. Вона відчуває, що навколо, робиться неправда, зло, але зупинити ці процеси їй несила. Тепер вона віднайшла свій шлях: вона буде слідкувати, щоб працівників годували добре. Розумний Калинович швидко розвіює хибний погляд юності: “Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходімо… на… працю в школі… будемо між молоддю насаджувати ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..”
Після написання комедії минуло багато років. Змінилися обставини, але пузирі продовжують існувати. Ніби й освіта стала обов’язковою складовою виховання кожної особистості, ніби й не замовчується сама проблема, але… Виходить, Якщо суспільство продовжує народжувати пузирів-мутантів, напевно, на якомусь рівні відбувся збій усієї системи. Отже, поради залишаються такими: єдина сила, що спроможна протистояти пузирям, це суспільство, яке й породило таку потвору. До того часу, поки ми залишаємося байдужими до нещастя інших, до громадських справ, до рідної мови й культури, пузирі будуть жити й процвітати.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)