Біографія Ернест Міллер Хемінгуей
Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 року в Ок-Парке, невеличкому, чистенькому містечку, поруч з Чикаго – найбільшим торгово-промисловим центром Середнього Заходу. Майбутній письменник ріс у культурній, забезпеченій родині, і батьки, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси. Батько – лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями – захоплювався полюванням, брав з собою в ліси Ерні, водив його в індіанські селища, намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичайного життя
Батько – супутник його дитинства й отроцтва. Але після того як йому виповнилося п’ятнадцять років, Ернест не мав нічого спільного з батьком (проблема “батьків і дітей”). Пізніше батько виникає лише у примарних спогадах і снах, а супутник його змужнілості,
Ок-Паркська середня школа, де Хемінгуей отримав середню освіту, славилася високим рівнем загальноосвітньої підготовки. Майбутній письменник із вдячністю згадував своїх викладачів рідної мови та літератури, а шкільна газета “Трапеція” і шкільний журнал “Скрижаль” дали йому можливість спробувати свої сили в літературі (він пише фейлетони та короткі оповідання). За що б не брався Ерні, він в усьому намагався бути першим. Був капітаном і тренером різних спортивних команд, отримував призи з плавання і стрільби, був редактором “Трапеції”. Є думка, що все це були спроби Хема (як його звали близькі друзі) довести собі та навколишньому світу, що він не дівчинка. Річ у тім, що батьки письменника дуже хотіли мати доньку і до семи років вдягали Ерні в дівчачу сукню. На все життя ці спогади дитинства стали ахіллесовою п’ятою Хемінгуея, комплексом неповноцінності, який він переборював весь час, займаючись тільки “мужніми” справами: спортом, полюванням, коридою, військовою журналістикою.
У шкільні роки Хемінгуей багато читав. Пізніше, вже після “Фієсти”, він стверджував, що писати навчився, читаючи Біблію. З традиційного шкільного читання Хемінгуея не зачепили ні вірші Теніссона і Лонгфелло, ні романи Скотта, Купера, Гюго, Діккен-са. Зате Шекспір і Марк Твен залишилися уподобанням на все життя.
Після закінчення школи юнак якийсь час працює у невеличкій газеті. Коли Хемінгуею виповнилось дев’ятнадцять років, він їде до Європи, щоб добровольцем взяти участь у Першій світовій війні, яка стала для нього першим життєвим університетом. Воює він у складі транспортного корпусу, в одному з санітарних загонів, що його США направили в італійську армію.
У ніч на 9 липня Хемінгуей, потрапивши під мінометний вогонь, був важко поранений. При огляді відразу на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він пролежав кілька місяців і переніс кілька серйозних операцій коліна. Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за доблесть – другою за значенням військовою нагородою.
У 1919 році Хемінгуей повертається додому до Сполучених Штатів в ореолі героя, одним з перших поранених, одним з перших нагороджених.
Якщо життєва біографія Хемінгуея почалася, власне кажучи, в окопах на річці Пьяве, то його літературна біографія бере свої витоки в Парижі 20-х років, де він оселяється після війни. Париж у ті часи був Меккою модернізму. Письменники, поети, художники з усіх усюд з’їжджалися сюди, щоб зануритися в цю атмосферу, де руйнувались колишні цінності і створювалися нові, породжені XX століттям. У цей нуртуючий вир і занурився молодий журналіст, який твердо вирішив стати письменником.
У Парижі Хемінгуей познайомився з такими знаковими постатями модерністської літератури, як Джеймс Джойс, Гертруда Стайн. Вони були кумирами, непорушними авторитетами для молодих літераторів. Хемінгуей прислухався до Гертруди Стайн, уважно вивчав досвід Джойса. Прислухався, вивчав, але у своїй творчості шукав власний шлях.
У пошуках цього власного шляху Хемінгуею допомогла велика російська реалістична література. Він відкрив, за його словами, інший, чудесний світ, що дарували російські письменники. “Проникнути в саму суть явищ, зрозуміти послідовність фактів і дій, що викликають ті чи інші почуття, і так написати про дане явище, щоб це залишалося дієвим і через рік, і через десять років…”,- записи зі щоденника Хемінгуея тих часів, які дають можливість побачити письменницькі наміри молодого починаючого літератора. Глибинному дослідженню життя, умінню передати і закріпити справжні людські емоції у творі, так, щоб читач і через багато років зазнав почуття співпереживання, він учився в російських письменників, передовсім, у Доетоєвського, Тургенева, Л. Толстого.
Одночасно з пошуком свого шляху в літературі визначався і світогляд письменника, формувалися його політичні переконання. Він багато подорожував у ті роки Європою: як кореспондент кількох американських газет побував у Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Туреччині. В Італії він зрозумів, що таке фашизм, і на все життя зненавидів його. Для будь-якого письменника важливо визначити своє місце у світі. Хемінгуею в цьому допомогла греко-турецька війна, звідки він у 1922році як військовий журналіст посилав свої кореспонденції. Колишній фронтовик побачив війну зовсім іншими очима, що визначило його громадську позицію: “писати нещадну правду про життя”.
Дебютом у світі літератури для Хемінгуея-журналіста став збірник “Три оповідання і десять віршів” (1923). Відтоді він вирішує покінчити з журналістикою, бо, за особистим зізнанням, “телеграфний стиль репортажу став затягувати його”.
Етапною в творчості Хемінгуея стає книга “В наш час” (1925) – збірник оповідань, об’єднаний спільним задумом Та ідейно-тематичним спрямуванням, а також особливим стилем – лаконічним, стриманим. Пізніше подібний принцип організації тексту автор визначить як “принцип айсберга”. Збірник “В наш час” цікавий ще й тим, що в ньому Хемінгуей вперше зачіпає проблеми “загубленого покоління”, геніально продовжені в повісті “Фієста” (1926) і романі “Прощавай, зброє!” (1929).
Останній твір приніс світову славу й визнання Хемінгуею. Антивоєнна проблематика подається автором у протиставленні страхіть війни та найкращого людського почуття – кохання. Трагічна історія кохання лейтенанта Генрі й медсестри Кетрін (Ромео і Джульєтта епохи Першої світової війни) назавжди запам’ятовується читачам. На загальний тон роману, визначення одного з його лейтмотивів – утрата всього дорогого й улюбленого, вплинули події особистого життя письменника (самогубство батька та вкрай небезпечні пологи дружини). У середині 1927року Хемінгуей удруге одружився з Поліною Пфейфер – паризькою журналісткою, американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом “Прощавай, зброє!”) вона перенесла важкі пологи. Дитина народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов’язані з цим переживання відбилися у романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені 1928 року в Ок-Парку наклав на себе руки його батько.
Підсумком роздумів письменника над подіями в Європі кінця 30-х років стали романи “Мати і не мати” (1937) і “По кому подзвін” (1940). Перший відобразив зміну у світогляді письменника, пошуки подолання самотності та перехід до соціальної проблематики. Другий – величний епічний твір, в якому автор з філософських позицій усвідомлює події війни в Іспанії. Новим для Хемінгуея стає те, що у романі “По кому подзвін” головне місце посіли не приватні долі героїв, а доля героя: і революції.
Під час Другої світової війни Хемінгуей створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами. Разом з друзями на яхті “Пілар” патрулює узбережжя: Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році бере участь у визволенні Парижа. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нарис” та репортажі воєнних часів увійшли в книгу “Люда на війні” (1942). Під час війни Хемінгуей також працює над книгою про море, яка так і не була закінчена й вийшла вже після його смерті (“Острови в океані” (1970)).
1952 рік стає черговою: перемогою Хемінгуея: він пише підсумковий твір свого життя – повість “Старий і море”. Це квінтесенція роздумів і міркувань письменника; про людину і її місце у всесвіті. Наступні два роки стають роками вшанування великого Хема вдома (Пулітцерівська літературна премія (1953)) і визнання його діяльності у світі (Нобелівська премія (1954)).
Наступні роки свого життя Хемінгуей багато мандрує (Іспанія, Франція, Східна Африка), але постійно живе на Кубі – країні, яка стала для письменника новою батьківщиною ще з часів Другої світової війни.
Останнім завершеним твором великого Хемінгуея; стала книга спогадав “Свято, яке завжди з тобою” (1960і, опублікована 1964), що розкривала своєрідну атмосферу художнього життя Парижа 20-х років.