Алан-Гоа і божественний Гесер-хан

Зі старцем Макарієм (грец. “Блаженним”) легенди про Біловоддя слід співставити божественного Цаган убугуна – “Білого Старця”, “господаря землі” у алтайців. Паралелі йому наявні серед культових персонажів китайців (Шоу Сін), тібетців (Пехар), японців (Фукурокудзю, Дзюродзін): “… Основні функції Цаган убугуна – покровительство довголіттю і родючості… Легенда про його зустріч з Буддою і наступним за цією зустріччю перетворенням Цаган убугуна в захисне божество ламаїзму була складена, буддійська фразеологія у культові

тексти введена, але ім’я за ним збереглося попереднє, ікона з його зображенням отримала доступ у храм… і… він став одним з дієвих осіб цаму – ламаїстської містерії торжества над ворогами віри. Добряк, комічний лисий старець у білій одежі, доторком свого посоха до людини знімаючий йдучі на неї нещастя, – такий він у цамі, таким він був і у народних віруваннях, звідки його запозичив ламаїзм.

Ім’я Макарій (грец. makarіa “блаженство, щастя”) у оповіді про цього білого старця слід пов’язувати з іншою східною традицією, а саме з міфологічним образом фантастичної морської тварини Макара, відомої

в індійській традиції та у народів, що зазнали впливу індійської цивілізації (тохар АB matar, монг. matar, манчж. madarі, санталі mangar). Химерність цього персонажу повинна була для тих, хто зіткнувся з ним, співвіднестися з відомою християнському світові єгипетською традицією (Сфінкс). Крім того, досі походження образу Макара залишається нечітким, хоча вважається, що тут вплинули елліністичні зображення Посейдона і морського чудиська – тритона (у греків Макар – син Гелія і Роди; син Еола; супутник Одіссея; лапіф на весіллі Піріфоя; острови Блаженних – aі toon makaroon neesoі). Але про субстратність Макара говорить те, що його щелепи та язик із закрученим придатком виявляють велике сходження з корневищем та квіткою лотоса. В індійській традиції лотос (“падма”) як символ жіночої життєвої сили (геніталій), родючості (пор. з ветхозавітним принципом “ліліт”, який у церковно-слов’янських перекладах подавався як “унокентавр”) тісно пов’язаний з водою, океан називається його житлом (“Махабхарата”, ІІІ,105, 23). “Макара, – пише Р. Генон, – є крокодил (шішумра або шішумарі) з розкритою пащею, котрий лежить “проти течії”, уособлюючої єдиний шлях, яким неминуче повинна пройти кожна людська істота. Він, таким чином, виступає як “охоронець воріт”, котрі слід пройти, щоб звільнитися від обмежуючих умовностей… Цей крокодил є Аммід давніх єгиптян, чудовисько, котре очікує результатів психостазису, або “зважування душ”, щоб пожерти тих, хто не витримає цього випробування. Це також той самий крокодил, котрий, з розкритою пащею, підстерігає “безумця” двадцять першого листа Таро… З іншого боку той самий Макара є в індуїстському Зодіакові знаком Козерога, тобто “воріт Богів” … – Замість лику крокодила – “пожирача” Макара отримує вигляд дельфіна – “спасителя”…; отже, він має два протилежних аспекти, якщо хочете, “сприятливий” і “злодійний”, котрі також відповідають двоякості Мітри і Варуни…”.

У джайнізмі макара – це символ одного з родів першого з чотирьох основних племен божеств, що мешкають у Кхарабхазі. Плем’я це іменується Бхаванавасіни (“у палацах мешкаючі”), а рід – Ватакумара (“Вітряна молодь”). Їх правителі – “індри” – Веламбха і Прабханджана. Колір тіла божеств цього роду – темний, одягнуті вони у багряні шати.

У тібетській буддиській традиції санскритське “макара” перекладено як “чусін” – “морський лев”, який зображався на хоругві богині – “керіми” заходу – Червоної Прамохи, котра ототожнюється з червоною левоголов’ячою богинею Ваджра-Шрінхала (“Тримаюча залізний ланцюг”). З головою макари зображалася тібето-буддійська йогиня Червона Мирна Богиня. Також у тібетській мові наявне слово mkhar “храм”.

Макара, що в цілому моделює і символізує життя і природу у всіх її станах, є їздовою твариною річкових богинь Наді-деватас. З цим ми співставляємо “свідчення”, що пресвітер Іоанн, володар Біловоддя, царює і над амазонками. Щодо нашої версії про ототожнення царства пресвітера Іоанна з монофізитською Нубією “духовних синів єпископа Іоанна”, то зауважимо, що й амазонок розташовували не тільки на Кавказі та Меотії, але й у Африці, яку тоді називали Лівією (див.: Есхіл, “Прикутий Прометей”, 723 – 725, 416 – 419).

В 586 р. до н. е. в Китай прибуло посольство північнотібетського царства, яке китайці називали Нюй-го – “Жіноча держава”, бо в ньому “з коліна в коліно жінки царюють”. За описами звичаїв цього етносу виходило, що в ньому наявні як тібетські, так і іранські (согдійські) особливості. Верховний бог цього народу називався Асюло, що може пояснюватися як індоіранське “Ахура” (індоєвропейськість цього народу призвело до того, що його ім. я було перенесене на наступних прибульців – саме “нуучі” називають якути росіян).

Порівняймо також цим наступну цитату: “… Царство жінок… розташоване в Північній Індії, на санскритській мові називається “суварнаготра”, тобто “золотий рід”. Буддійська легенда про золотий рід міститься у сутрах “Запит Вімаларабха” і “Передбачення Гошрінга”, котрі складені… не пізніше другої половини VІІ ст. н. е. Судячи з того… можна припустити побутування легенди задовго до цього періоду. Монгольський вчений – лама Ш. Дамдін пояснив походження так званого “золотого роду” монголів, пов’язавши його з цією легендою, котра, за його словами, зводиться до того, що “золотий рід” пішов від богині, засланої за гріхи у образі відьми (срін-мо) на Золоту гору”.

Ця монгольська генеалогічна легенда дуже схожа на засвідчену ранньосередньовічними європейцями (Йордан, посилаючись на Павла Орозія, автора “Hіstorіarum paganos lіbrі”, який жив у 380-420 рр.) легенду про походження гуннів від висланих королем Філімером, сином Гандаріха Великого, із середовища готів, що мешкали в районі Меотидського болота (Азовського моря), жінок-чарівниць (“аліорумнів”) (Іord. Getіca, 122). Також в “Історії лангобардів” Павло Диякон (728-800) розповідається, як в нелокалізованому місці лангобарди зустрілися з амазонками, які, за словами автора, “існують досі в глибинах Германії”. Після перемоги над найхоробрішою з них ті змушені були пропустити лангобардів (Paulі, Hіstorіa langobardanum, І, 15).

Можна вважати, що даний Мотив виникнення етносу від з’єднання двох фратрій – чоловічої та жіночої – має циркумпонтійський характер. Наприклад, за 24 дні до свята Трійці румуни святкують todorusele, dodorusale, коли, начебто, русалії зустрілися з міфологічними “братами” (народне витлумачення як Todor, Федір). Аналогічно у адигів шанується богиня Жиг-Гуаше в оточенні тхаухудів – красивих дів-войовниць, яка від коваля Тлепша народила сонцесяйну дитину, яка навчила нартів орієнтуватися в походах за Чумацьким шляхом. В палеоєвразійській традиції побутував звичай виокремлення класу молодих неодружених воїнів (у тюрків він власне й називався “турк” – “міць, сила”, від туру/тору “звичай, закон” + кун/гун “дівчина, жінка”; виник тюркський етнос начебто від регулярного відселення з середовища іраномовних массагетів-туранців у приалтайські землі груп колоністів та змішання їх з прамонголами, пратунгусами та пратібетцями) для відселення у дальні регіони для освоєння земель. Зокрема, у вотивній традиції італіків (самніти, пісцени, гірпіняни) існував саме такий обряд “Священної весни” (Ver sacrum) з посвятою (velare) богам всіх дітей та домашніх тварин, котрі народяться протягом року з найближчої весни. Тварин приносили у жертву, а дівчата і юнаки, після досягнення повноліття, повинні були залишити країну. Така молодь зазвичай мусила завоювати собі нове місце для поселення. Сабіняни присвячували таку молодь саме Арею (Марсу), римляни – богині Венері (яка вважалася матір’ю вождя переселенців з Трої в Італію Енея), греки – Аполлонові Архегету (так, зокрема виникли дорійці) тощо.

Дане твердження породило версію про подвійне походження європейських гуннів, а саме – від прийшлих в 160 р. н. е. “палеосибірської раси” (за Г. Ф. Дебецем) центральноазіатських північних хунну/сюнну (як зазначає Л. Гумільов, хунни після розгрому їх в 155 р. сяньбійським вождем Таншіхаєм пройшли майже без обозу по прямій, від Селенги до Дунаю, 2600 км за 1000 днів, тобто по 26 км щоденно протягом трьох років. Це пояснює і відсутність залишків палеосибірського типу в археологічних даних на всьому просторі шляху хунну в Європу) та місцевих автохтонів – предків чувашів, які прийшли до Азовського моря з берегів Байкалу набагато раніше від хунну (надалі, начебто, даний етнос “проточувашів” залежно від відсотка хуннського домішку розділився на булгар та власне чувашів). Тут новоспечений етнос гуннів, вперше згаданий Діонісієм Періегетом в 160 р., вів до 375 р. вперту боротьбу з аланами (останні є са(в)р(о)матським племенем, про виникнення яких Геродот (ІV, 110-117) повідомляє, що вони є нащадками обряду “священної весни” – виселення “молодих скіфів” у район Меотиди, де вони вступили у шлюб з амазонками, котрі користуються фракійською мовою, та готами (Amm. XXXІ, 3,1).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Алан-Гоа і божественний Гесер-хан