Алан-Гоа і божественний Гесер-хан
Зі старцем Макарієм (грец. “Блаженним”) легенди про Біловоддя слід співставити божественного Цаган убугуна – “Білого Старця”, “господаря землі” у алтайців. Паралелі йому наявні серед культових персонажів китайців (Шоу Сін), тібетців (Пехар), японців (Фукурокудзю, Дзюродзін): “… Основні функції Цаган убугуна – покровительство довголіттю і родючості… Легенда про його зустріч з Буддою і наступним за цією зустріччю перетворенням Цаган убугуна в захисне божество ламаїзму була складена, буддійська фразеологія у культові
Ім’я Макарій (грец. makarіa “блаженство, щастя”) у оповіді про цього білого старця слід пов’язувати з іншою східною традицією, а саме з міфологічним образом фантастичної морської тварини Макара, відомої
У джайнізмі макара – це символ одного з родів першого з чотирьох основних племен божеств, що мешкають у Кхарабхазі. Плем’я це іменується Бхаванавасіни (“у палацах мешкаючі”), а рід – Ватакумара (“Вітряна молодь”). Їх правителі – “індри” – Веламбха і Прабханджана. Колір тіла божеств цього роду – темний, одягнуті вони у багряні шати.
У тібетській буддиській традиції санскритське “макара” перекладено як “чусін” – “морський лев”, який зображався на хоругві богині – “керіми” заходу – Червоної Прамохи, котра ототожнюється з червоною левоголов’ячою богинею Ваджра-Шрінхала (“Тримаюча залізний ланцюг”). З головою макари зображалася тібето-буддійська йогиня Червона Мирна Богиня. Також у тібетській мові наявне слово mkhar “храм”.
Макара, що в цілому моделює і символізує життя і природу у всіх її станах, є їздовою твариною річкових богинь Наді-деватас. З цим ми співставляємо “свідчення”, що пресвітер Іоанн, володар Біловоддя, царює і над амазонками. Щодо нашої версії про ототожнення царства пресвітера Іоанна з монофізитською Нубією “духовних синів єпископа Іоанна”, то зауважимо, що й амазонок розташовували не тільки на Кавказі та Меотії, але й у Африці, яку тоді називали Лівією (див.: Есхіл, “Прикутий Прометей”, 723 – 725, 416 – 419).
В 586 р. до н. е. в Китай прибуло посольство північнотібетського царства, яке китайці називали Нюй-го – “Жіноча держава”, бо в ньому “з коліна в коліно жінки царюють”. За описами звичаїв цього етносу виходило, що в ньому наявні як тібетські, так і іранські (согдійські) особливості. Верховний бог цього народу називався Асюло, що може пояснюватися як індоіранське “Ахура” (індоєвропейськість цього народу призвело до того, що його ім. я було перенесене на наступних прибульців – саме “нуучі” називають якути росіян).
Порівняймо також цим наступну цитату: “… Царство жінок… розташоване в Північній Індії, на санскритській мові називається “суварнаготра”, тобто “золотий рід”. Буддійська легенда про золотий рід міститься у сутрах “Запит Вімаларабха” і “Передбачення Гошрінга”, котрі складені… не пізніше другої половини VІІ ст. н. е. Судячи з того… можна припустити побутування легенди задовго до цього періоду. Монгольський вчений – лама Ш. Дамдін пояснив походження так званого “золотого роду” монголів, пов’язавши його з цією легендою, котра, за його словами, зводиться до того, що “золотий рід” пішов від богині, засланої за гріхи у образі відьми (срін-мо) на Золоту гору”.
Ця монгольська генеалогічна легенда дуже схожа на засвідчену ранньосередньовічними європейцями (Йордан, посилаючись на Павла Орозія, автора “Hіstorіarum paganos lіbrі”, який жив у 380-420 рр.) легенду про походження гуннів від висланих королем Філімером, сином Гандаріха Великого, із середовища готів, що мешкали в районі Меотидського болота (Азовського моря), жінок-чарівниць (“аліорумнів”) (Іord. Getіca, 122). Також в “Історії лангобардів” Павло Диякон (728-800) розповідається, як в нелокалізованому місці лангобарди зустрілися з амазонками, які, за словами автора, “існують досі в глибинах Германії”. Після перемоги над найхоробрішою з них ті змушені були пропустити лангобардів (Paulі, Hіstorіa langobardanum, І, 15).
Можна вважати, що даний Мотив виникнення етносу від з’єднання двох фратрій – чоловічої та жіночої – має циркумпонтійський характер. Наприклад, за 24 дні до свята Трійці румуни святкують todorusele, dodorusale, коли, начебто, русалії зустрілися з міфологічними “братами” (народне витлумачення як Todor, Федір). Аналогічно у адигів шанується богиня Жиг-Гуаше в оточенні тхаухудів – красивих дів-войовниць, яка від коваля Тлепша народила сонцесяйну дитину, яка навчила нартів орієнтуватися в походах за Чумацьким шляхом. В палеоєвразійській традиції побутував звичай виокремлення класу молодих неодружених воїнів (у тюрків він власне й називався “турк” – “міць, сила”, від туру/тору “звичай, закон” + кун/гун “дівчина, жінка”; виник тюркський етнос начебто від регулярного відселення з середовища іраномовних массагетів-туранців у приалтайські землі груп колоністів та змішання їх з прамонголами, пратунгусами та пратібетцями) для відселення у дальні регіони для освоєння земель. Зокрема, у вотивній традиції італіків (самніти, пісцени, гірпіняни) існував саме такий обряд “Священної весни” (Ver sacrum) з посвятою (velare) богам всіх дітей та домашніх тварин, котрі народяться протягом року з найближчої весни. Тварин приносили у жертву, а дівчата і юнаки, після досягнення повноліття, повинні були залишити країну. Така молодь зазвичай мусила завоювати собі нове місце для поселення. Сабіняни присвячували таку молодь саме Арею (Марсу), римляни – богині Венері (яка вважалася матір’ю вождя переселенців з Трої в Італію Енея), греки – Аполлонові Архегету (так, зокрема виникли дорійці) тощо.
Дане твердження породило версію про подвійне походження європейських гуннів, а саме – від прийшлих в 160 р. н. е. “палеосибірської раси” (за Г. Ф. Дебецем) центральноазіатських північних хунну/сюнну (як зазначає Л. Гумільов, хунни після розгрому їх в 155 р. сяньбійським вождем Таншіхаєм пройшли майже без обозу по прямій, від Селенги до Дунаю, 2600 км за 1000 днів, тобто по 26 км щоденно протягом трьох років. Це пояснює і відсутність залишків палеосибірського типу в археологічних даних на всьому просторі шляху хунну в Європу) та місцевих автохтонів – предків чувашів, які прийшли до Азовського моря з берегів Байкалу набагато раніше від хунну (надалі, начебто, даний етнос “проточувашів” залежно від відсотка хуннського домішку розділився на булгар та власне чувашів). Тут новоспечений етнос гуннів, вперше згаданий Діонісієм Періегетом в 160 р., вів до 375 р. вперту боротьбу з аланами (останні є са(в)р(о)матським племенем, про виникнення яких Геродот (ІV, 110-117) повідомляє, що вони є нащадками обряду “священної весни” – виселення “молодих скіфів” у район Меотиди, де вони вступили у шлюб з амазонками, котрі користуються фракійською мовою, та готами (Amm. XXXІ, 3,1).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)