Життя – це свобода!

Євпраксія звикла до свого нового стану, линула думкою й відчуттям туди, де зеленіла трава, шуміли ліси, падали роси, текла вода. Там була її сила, там була запорука тривання. Із своєї безмежної висоти вперто розгадувала мову трави і повертала собі втрачену безпосередність життя, хай навіть досконало-нестерпного, як у неї нині. З вежі світ був видимий виразніше, він виявився набагато ширшим, барвистішим, дні були сповнені сонцем і всемогутністю зелені, яка пробивалася повсюди крізь найміцніший камінь. Зелено-сонячний світ не зникав і вночі, лиш

набирав інших барв, ставав щільнішим, насиченішим, у просторі запановувала таємничість шерехів, шелестів, дихань, поєднань, зачать, народжень, криків, стогонів, зітхань і мовчання. Наставало царювання місячного сяйва, яке все зрівнювало, зупиняло будь-який рух, уганяло в тривожний сон. Тоді крізь кошлатість тіней у різьблено-сріблястому світі долинали до Євпраксії теплі згуки трав, материнське дихання теплих туманів, од яких хотілося плакати дитячими безпричинними слізьми.

Людина створена з віри й розпачу. Коли відібрано віру, що лишається? Євпраксія щосили боролася з розпачем, сиділа коло вікна непорушно й невідривно,

линула поглядом у безвість слідом за птахами, страждання поглиблювало її цікавість, помічала, збирала у своїй пам’яті все, що дарували їй очі: ріку, кам’янисту рівнину з маленькими селищами, ланцюг донебесних гір, горби білі й темні, хатини, такі низькі, що, входячи, треба пригинатися, високі дзвіниці-кампаніли, поля чергувалися з оливковими гаями, дерева зеленілії на сіро-сухих похилостях, у долинах сіяли пшеницю і ячмінь, далі, під гори, густо зеленіли ліси, і звідти дихало прохолодою.

Земле рідна! Лежиш ти без меж, незмірима й незглибима, як цілий світ, багата, прекрасна, добра і єдина. Поля і сонце, ліси й ріки, люди й городи, звір і бджола, ум і чесність, щастя й спокій – може, все те є ще десь, може, його більше або менше, може, пишніше, та ніде не може воно бути таке, як, удома, бо там – неповторно-рідне, бо тільки те дає снагу серцеві, розкіш окові, неспокій розумові. Голоси лунають звідти незабутні, навіть коли належать тим, хто пішов із життя, барви панують там лагідні й несамовиті водночас; сили там стільки, що вдихаєш її навіть на чужині, уже гинучи без надії, у безвиході, і зможеш стрепенутися й довершити те, чого вже не сподівалися від тебе ні найтяжчі вороги, ні навіть найбільші друзі.

Від Карпатських гір до брянських лісів, від заболочених витоків Прип’яті до Таманської затоки” Азовського моря, з’єднана в одне ціле могутнім Дніпром, напоєна гірськими потоками, що сплелися в блакитну нитку Дністра, лежить у центрі слов’янського світу Україна. Споконвіку жили тут трудящі люди, які випасали худобу, обробляли широкі лани, засіваючи їх житом і пшеницею, ловили рибу в ріці і звіра в пущі, зводили міста і села, вели торгівлю із близькими і далекими сусідами. Більш як півтори тисячі, літ тому виросло посеред цієї землі, на зелених горах, півколом охоплених Славутичем, одне з перших слов’янських міст, яке стало згодом столицею української землі,- Київ.

Немає жодного континенту, де б не чутно було слов’янського слова. Широко розпросторилася й українська мова. Та головна земля, де живе і працює український народ, де широко і привільно лунає українське слово, де українською мовою твориться велика культура, що вводить наш народ у число високорозвинених націй світу,- це Україна.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Життя – це свобода!