Євген Плужник: власний погляд на навколишній світ
Серед тих, кому судилося «Розстріляне Безсмертя», постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 років (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, він був заарештований і засланий до концтабору на Соловки, там і помер.
Скільки їх, молодих, талановитих, люблячих світ і життя, розтоптав чобіт сталінських інквізицій?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сіті людоловів. З особливою ретельністю полювали на опозиційний талановитий світ мистецтва, на духовну еліту з її життєтворчим духом.
Євген Плужник – людина
Він не був «ворогом народу», ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозуміти, осмислити, «…бачив життя… сотнями ран!..» Його твори стали вираженням правди й совісті. Хто ще міг так щиро ввірити себе сучасникам? Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! – Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання… Поет переконаний, що зрозуміють його: І пізній сум, і радість передчасну, – їм промовлятиме моя спокійна щирість.
Отже, саме «спокійна щирість» була основою його світобачення
Читаєш чисті й проникливі рядки поета і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я! Вражає глибина думок і почуттів Є. Плужника. Життєву науку він пізнає у природі:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі…
…Вір і наслідуй. Вічність природи, Всесвіту навіває філософські роздуми про вічність і незнищенність краси:
…Я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі… Життєву даль йому відкривали «…пелюстки вуст дитячих», чиста душа, перша зустріч і любов. У найскрутніші хвилини втоми і зневір’я звертався до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили:
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій. Отже, прагнення миру і радісні надії були йому так необхідні! Поезія Є. Плужника, як і його життя, адресована суспільству. Задля майбутнього суспільства він здатний на самопожертву:
Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
– Це нічого, що я, мов гній, –
Під посіви твої нові! Ця жертовність життєстверджуюча: «Бо ось вірю і зросту колись». Вийшовши з народних витоків, страждаючи за народ, останнім шматком хліба ділячись із сусідськими дітьми у голодному 1933-му, Є. Плужник увійшов у безсмертя, вірячи у торжество добра:
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)