Який чистий російський поет (Про Сергія Єсеніна)
У статті “Інтелігенція і революція” О. Блок писав: “Великі художники російські занурювалися в морок, але вони ж мали сили перебувати і бути у цьому темряві, бо вони вірили у світ. Вони знали світло. Кожен з них, як весь народ, який виносив їх під серцем, скреготів зубами в темряві, відчай, часто злобі. Але вони знали, що рано чи пізно все буде по-новому, тому що життя прекрасне “. Блок говорив у даному випадку про Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Толстого. Але не меншою мірою ці слова застосовні до самого Блоку та до Єсеніна. Віра у світ, в красу
Я думаю,
Як прекрасна
Земля
І на ній людина.
У житті Єсеніна були періоди важких потрясінь, глибоких душевних криз, коли життєві суперечності здавалися йому нерозв’язними. Він писав тоді про “чорну остраху”, яка бродить по горбах і як би охоплює своєю тінню все життя, “кам’яних руках”, здавлюють шию села, про голос, що перетворюється на передсмертний хрип. Але навіть в самих похмурих віршах мрія про щастя не покидала поета.
М. Горький розповів про зустріч з Єсеніним в 1922 році, коли той переживав важку кризу, а під його пером народжувалися, мабуть, найпохмуріші твори “Москви шинкарської”. Про враження, яке справив на нього тоді поет, Горький писав: “…Сергій Єсенін не стільки людина, скільки орган, створений природою виключно для поезії, для вираження невичерпної “печалі полів”, любові до всього живого у світі і милосердя, яке – понад усе іншого – заслужено людиною “. Милосердя, співчуття і любов до всього живого, людяність, помічені і підкреслені М. Горьким, ясно видно у віршах і поемах всіх періодів творчого шляху Єсеніна. Вони становили суть, глибинну основу його поезії.
Дитинство і юність Єсенін провів у рідному рязанському селі Константинові. Йому було 17 років, коли він перебрався до Москви. Він на власні очі бачив і злидні сільського життя, і непосильні тяготи сільської праці. Про те, що Єсенін добре усвідомлював кричущі соціальні суперечності села, що він хворів на цю вікової болем російського селянського життя, свідчать такі вірші, як “заглушити посуха засевкі…”,” Чорна, потім пропахла вити! .., “Край ти мій покинутий…”, і інші. Однак подібні речі щодо рідкісні в його ранній творчості. Оранка і жнива – основні, століттями розмірені віхи селянської праці, але цих картин, по суті справи, у віршах Єсеніна немає. Частіше – сінокіс, випас коней в нічному і т. п. Але більше за все в його ранніх віршах сільських свят і гулянь, картин сільського привілля. Своє розуміння трагічних колізій життя, свій гуманістичний ідеал Єсенін розкривав у ранніх творах переважно не шляхом прямого показу соціальних контрастів, а іншими способами.
Ранні вірші Єсеніна повні звуків, запахів, фарб. Дзвенить дівочий сміх, лунає “білий передзвін” беріз, видзвонюють верби, дзвенять вудила, “з дзвонами” плачуть глухарі, заливаються бубонці, чується “дрімоту-ва пісня” рибалок, шумлять очерети, відіграє те тальянка, то Лівенка. Спас пахне яблуками і медом, їли ллють запах ладану. Кругом – м’яка зелень полів, червоний світло зорі, голубіє небесний пісок, кадить черемховий дим. У його героїнь “червоної рюшки по білому сарафан на Подолі”, сині або прикрашені шиттям хустки, а герой – у білій свитці і червоному поясі. Палахкотять зорі, гаї криють синім мороком, втім, морок може бути і червоним, на воді – жовті поводи місяці. Синє, блакитне, червоне, зелене, руде, золоте – бризкає і переливається у віршах поета. Проста селянська хата, рідні Приокское простори знаходять майже казкову кольоровість:
Палахкотять зорі, куряться тумани,
Над різьбленим віконцем завісу багряний.
В’ються павутини із золотою повітки.
Десь миша шкребеться в зачиненими кліті…
Милуючись особливостями сільського життя, картинами природи, Єсенін прагне не просто донести до читача свою радість від їхнього бачення, а передати, заразити його відчуттям повноти і краси життя. Світлий і радісний колорит здається переважним. Однак за кидається в очі барвистістю і многозвучностио в його ранніх віршах завжди відчувається щось сумне та сумне. За радісним настроєм, за почуттям радості й повного прийняття земного буття трохи відчувається, трохи видніється, але обов’язково присутня якась таємниця – таємниця стислості, кінцівки людського життя, крихкості людського щастя.
У самих, здавалося б, радісних віршах десь глибоко всередині таїться біль. А це, у свою чергу, загострює сприйняття краси життя, найвищій, невиліковним цінності людського щастя. У Єсеніна нерідкі картини розлук, панахид, похорону (“повз вікна тебе понесли ховати”, “дзвінки вітри панахидного співають”, “поховаємо разом молодість мою” і т. п.). Часто його героям доля не дає можливості поєднати свої життя. Варіації подібних мотивів широкі. Але у всіх цих віршах навіть сама смерть (наприклад, в “Хороша була Танюша..,”,” Зашуміли над затонів очерети…”, “Під вінком лісової ромашки…” та інших) виступає не як реальна смерть, загибель, а як поетична метафора нездійснених бажань, жалю про можливе, але втраченому або недоступному щастя;
Єсенін ішет те, що дасть йому можливість “і в щасті ближнього повірити”. Цим міряє і оцінює він життя. І тим самим наповнює вірші високим гуманістичним змістом.
І ще одна найголовніша, визначальна риса поезії Єсеніна – повна злитість з народним життям. І справа тут не в походженні і обставини життя самого поета, справа не просто в знанні реальних умов, поневірянь і злигоднів селянської долі, хоча, звичайно, кровний зв’язок з селянським життям збагатила Єсеніна її органічним, природним, некнижним знанням.
Рідна земля дала йому більше – народний погляд на життя, наділила народною мудрістю, тими уявленнями про добро і зло, про правду і кривду, про щастя і нещастя, які вироблялися народом протягом століть. Йому не треба було шукати шляхів до душі народу – він сам по праву відчував себе одним з її носіїв. Вона змалку жила в ньому, була ввібрала в селянському побуті рідного села, з тими піснями, повір’ями, коломийками, оповідями, які він чув з дитинства і які були головним джерелом його творчості. Володів цим неоціненним багатством Єсенін вільно і невимушено. Він говорив і співав тими словами, якими співає народ. І його власні вірші стали цією піснею, піснею ніжною та лагідною, сумною і Роздольне, що увібрала в себе все різноманіття почуттів і переживань народу.
Тільки одне з ранніх віршів назвав Єсенін “Наслідування пісні” (“Ти поїла коня з жмень в приводу “), одне з останніх -” Пісня “(” Є одна хороша пісня у соловейка…”), та ще “Пісня про собаку” і “Пісня про хліб”. Але, по справедливості, подібні заголовки він міг би дати ще багатьом і багатьом іншим своїм віршам. І справа тут не в тому, що в нього зустрічаються ремінісценції народних пісень (їх не так вже й багато), не в тому, що в багатьох його віршах чути мелодика народної пісні, частівки. Він брав саму поетику народної пісенної творчості, ту первозданну красу народного погляду на життя, який з такою повнотою виразився у пісні.
Про пісенному складі його віршів свідчить навіть назва його першого віршованого збірника – “Радуниця”. Нерідко в критиці цю назву пов’язувалося з церковним святом поминання покійних. Але набагато правильніше пов’язати його з циклом весняних народних пісень, які так і називалися – Радовіцькі або радоніцкімі веснянками. Та й у самому збірнику зовсім немає ніякого поминання покійних, а бризкає через край весняна пустотлива радість молодий пробуджується життя.
Хоча до Жовтневої революції Єсенін випустив всього один цей збірник, до 1917-1918 років він висунувся в число провідних російських поетів. Його вірші широко публікувалися в журналах і газетах, його ім’я все частіше згадувалося в ряду найбільш значних письменників того часу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)