“Я не можу бути там, де зневажають мій народ” (за повістю Б. Антоненка-Давидовича “Слово матері”)
Події повісті Антоненка-Давидовича “Слово матері” досить далекі від нас за часом, але як же потрібен твір тепер, особливо для молоді, щоб вона вчилася вірності рідній землі, рідному народу, його духовним скарбам.
Майбутній письменник зростав у російськомовному середовищі. Зрусифіковані батьки не могли дати синові національного виховання. Свою приналежність до українського роду хлопчик відчув завдяки бабусі, яка вчила онука берегти пам’ять роду, відчувати єдність поколінь, виховувала любов до народних традицій, культури, рідної
Гіркі роздуми над долею українського народу, пригнобленого соціально й національно, змусили письменника порушити у своїй творчості проблеми соціальної нерівності в суспільстві, становища рідної мови, взаємозв’язку з долею усієї нації. Про це – роздуми героя повісті Івана Сметани. Він зростав у простій трудовій сім’ї, де панувала атмосфера любові, поваги, взаєморозуміння. Працьовитий, рішучий і вольовий батько був незаперечним авторитетом у родині. Поряд з ним – мати, яка відзначалася привабливою зовнішністю і глибокою внутрішньою красою. Батько й мати своїм власним прикладом, працьовитістю
Приїхавши вдруге на канікули, син бачить матір помираючою. Перед смертю вона заповідає синові: “З панами, сину, не водися, з багатіями не знайся. Горнись, дитино моя, до простих, до/роботящих людей…”
З часом материне останнє слово призабулося. Івана, найкращого учня гімназії, наблизили до себе члени родини земського начальника міста Кузьміна-Караваева, з сином якого він дружив, допомагаючи в навчанні, а в його дочку Мері закохався.
Кузьмін-Караваев вважав себе лібералом і захисником бідного люду. Він віддав свого сина до гімназії, де вчилися діти простих робітників. Та від цього ставлення багатія до бідноти не змінилося. Це одразу відчув Іван, який розчарувався у своїх знайомих після перегляду театральної вистави у виконанні української трупи Сакса-ганського. Зневажливі відгуки Караваєвих про зміст, мову вистави розкрили очі Іванові. Пани теж тільки терплять його, бо знайомство з ним їм або вигідне, або кумедне. Жодних щирих почуттів там і близько не було – пани на них просто не здатні. Остаточне прозріння настає у сцені приходу до панів Зінчиної матері. Пани зневажили бідну, розгублену жінку, висміявши її поведінку, зовнішність, мову. Цурається й соромиться своєї матері й дочка, що прислужувала в панських покоях. Іван зрозумів, що то були два різні світи, які ніколи не могли порозумітися. Між ними була страшна прірва. І як він міг опинитися на панському боці цієї прірви, коли йому треба було стояти поруч тієї жінки, що так нагадувала і своїм виглядом, і своєю мовою його матір?! І аж тепер згадалися слова покійної матері, сказані як заповіт: “З панами не водися, з багатіями не знайся…”
Іван відчув, чий він син, якого роду і яким праведним та мудрим був материнський заповіт. Він кидається до жінки, що, похиливши голову, пішла з панського будинку, щоб бути поруч з нею, розрадити її в горі, а на спроби зупинити його кинув в обличчя усім панам: “Я не можу бути там, де зневажають мій народ”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)