Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки Я. Стельмах
Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки
Розділ І
Зоологія і комахи. “Відпустіть нас до бабусі” Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна.
– Любі дітки! – вона завжди казала “дітки” чи “діточки”. – Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати – учитися в шостому класі де
Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.
– Так от, любі діточки, – правила далі ботанічка, – для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.
–
– Пам’ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
– А можна вдвох збирати одну колекцію? – схопився з місця Митько.
– Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою… Тільки не так, як у минулому році.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося – приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
– Чому тебе та колекція муляє? – запитав я Митька, коли йшли додому. – І звідки така зацікавленість?
– А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!
Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся…
– Уявляєш собі? – казав Митько. – Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені – ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом – ні душі. Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
– Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
Проте хлопці вмовмили батьків і вирушили до бабусі…
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.
А тут ми самі їхали аж куди – цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи…
Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.
– До речі, – зазирнув до купе провідник, – мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.
Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.
Розділ ІІ
Знайомство з майбутнім майстром спорту, – а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом
До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті.
– Це що? – запитав я.
– Не знаю, – стенув плечима Митько. – Може, корова якась чи бугай.
– Ніколи не думав, що корова може отак вити.
– О, ти не знаєш тутешніх корів, – пояснив Митько не зовсім упевнено. – Від них усього можна чекати…
Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався.
– Стривай, стривай, – наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: “Митю, Митюню”, – і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам назустріч.
– Бабуню!
– Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. “Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти”, – подумав я.
– Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! – загукала Митькова бабуся. – Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти.
– А-а, приїхав, – долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. – Здоров, Дмитре!
Он воно що!
– То це ви! – зареготав Митько. – Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав – ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю – ви, а потім…
– Я, я, а хто ж, – доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По – вуличному звали його Фа-Дієзом.
– А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно.
– А, мандоліна, – одмахнувсь той. – Тромбон – оце, я тобі скажу, да!
– А я тобі скажу, Гнате, – вставила й собі бабуся, – досить уже на сьогодні.
– Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? – накинув цікавим оком на мене.
– Ой, і справді! – сплеснула руками бабуся.
– Я, – озвавсь я.
Отак і відбулося наше знайомство…
Розділ ІІІ
Озеро. Змії люблять сіно.
…І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
– А головне, – казав дорогою Митько, – ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: “Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!” А моя – ні слова.
– Так, – погодивсь я, – бабуня, що треба.
– А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, – то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся, – ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати – поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із гулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
– То ж позаторік! Ти ще малий був.
Проминувши йоле, ми наблизились до річки.
По дорозі хлопці знов стикнулися з Василем на велосипеді.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
– Та це ж курінь був! – перший здогадавсь Митько.
– А сіна скільки! – радів я. – Та цей курінь відремонтувати – раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
– Не підходь! – тукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
– Що з тобою, Митю? – здивувавсь я.
– Нема! – вдоволено мовив приятель. – Тепер можна й ремонтувати.
– Чого нема?- Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним, – говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. – Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться – до села бігти далеченько…
Розділ ІV
Таємничий і бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати.
Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками і один за одним. Біля озера вилежувались на сонці і купались у теплій воді.
Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець.
– Принесло ж сюди цього велосипедиста, – буркнув Митько.
Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:
– Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка – що треба! Це вам не річка!
– Добридень, – озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.
Василь показав знайдений шматок бурштина й таємничо сказав про те, що в озері хтось живе.
Друзі були не в найкращому настрої, проте, згадавши шкільні витівки, розвеселилися.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)