Твори з народознавства


Тополя. У кожного народу є свої улюблені рослини. В українців здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собі українське село без калини біля криниці, без чорнобривців і м’яти під вікном. Образ України – це також тополя над шляхом.

Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних піснях, легендах як “сокорина”. Тополями, особливо білими, та їхнім різнови

Дом – згаданим уже осокором – обсаджували шляхи і садиби. Іноді тополі ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмінно побачиш тополі, що бовванять вдалечині.

Тополя – один з улюблених образів української народної творчості. Він є символом краси і кохання.

Звичай вшановувати дерева, в тому числі й тополю, зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили “Тополю” або “Вільху”.

Прикрашаючи хати й подвір’я, дівчата з піснями водили по селу прибрану зеленню дівчинку – “тополю”. Усі співали:

Стій, тополенько,
Стій, не розвивайсь,
Буйному вітроньку
Не піддавайсь.

Образ дівчини-тополі можна зустріти, наприклад, у баладі Т. Г. Шевченка “Тополя”. Дівчина, довго чекаючи свого милого, перетворилася на тужливу тополю, випивши зілля бабусі-ворожки:

Зілля дива наробило –
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока –
До самої

хмари.

А Леся Українка у вірші “Красо України, Поділля!” чудово змальовує український пейзаж:

Он де балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хатки садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел. Стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.

Тополя використовується і в господарстві як будівельний матеріал. М’яка деревина тополі йшла на виготовлення човнів. Із цього дерева отримували жовту фарбу, а кора тополі використовувалася при вичинці шкір.

Твір-оповідання. Їжачок

Одного разу влітку я зі своїм другом Миколою зібрався за суницями. Пішли в ліс. Стояв погожий сонячний ранок. Могутні дерева вкрилися сивим серпанком туману. Веселі промені сонця позолотили верхів’я молодих дубів, ясенів, і вже грайливо гойдається на їхньому, яскраво-зеле ному сплетінні листя. Йдемо наче м’яким килимом, а не по траві, і залишаємо слід. Це збивається сива роса, до якої сонце ще не добралося. Між росянистою травичкою видно червоні шапочки суниць. Вони немовби ще дрімали, схиливши голівки одна на одну. Потривожили їх, почали збирати. Щоб не загубитися, ми перегукувалися.

Назбиравши повен кошик суниць, я покликав товариша, і ми пішли додому. Недалеко від дороги під кущиком побачили маленького їжачка. Він враз згорнувся в клубочок. Я сказав Миколі:

– Давай візьмемо його додому, він житиме з нами.

– Давай, – відповів той.
Ми поспішили додому. А вдома у нас жила кішка Мурка. Побачивши звірка, вона сама наїжачилась, якось по-гусячи засичала. Отак неприязно вона поставилась до гостя. Налили їжакові в блюдце молока. Але він до нього навіть не підходив. Тоді ми вийшли з кімнати. Дивимося у вікно. Їжачок несміливо наблизився до молока. Тільки насмілився його скуштувати, а Мурка його лапою… І боляче вкололася. Більше вона його не чіпала.

З того часу вони подружилися. Пили молоко з одного блюдця. Тепер Мурка обережно торкалася лапою до його колючок, коли хотіла погратися зі своїм смирним другом.

Через деякий час ми вирішили відпустити їжачка на волю. Випустили в тому місці, де знайшли. Він тихенько поліз у лісові хащі. А ми засумували, та вже ж і раді були за нього: в лісі йому буде краще. Щасти тобі, наш маленький друже!

Твір-опис. Осінь

Згасло веселе барвисте літо, і осінь стала повноправною господаркою у лісах, полях, на річках і ставках. Уранці вже незвично холодно,
а вдень ще, наче на згадку про літо, сонечко весело пригріває. Відпочива ють після тривалої та виснажливої праці поля. Віддали господарям свій багатий урожай садки. У всьому відчувається прохолодний подих осені.

Сіре небо все частіше вкривають низькі та важкі хмари – сіється дрібний надокучливий дощик.

Наче замислившись, стоїть сумний і мовчазний ліс. Деревам ось-ось доведеться скинути своє пишне вбрання, підставивши гілля холодним дощам, хуртовинам. Ось повільно кружляє у повітрі кленовий листок. Старий дуб журливо рипить на галявині, наче замислився перед тривалим зимовим сном. Як ніжно виглядає золота берізка на тлі синюватих ялинок та зелених сосен! Вона опустила свої віти й журиться, що скоро прийдуть холоди. А біля вкритого мохом трухлявого пенька вишикувались у рядок рівненькі та стрункі опеньки. Їх дуже багато, і всі так і просяться у кошик.

Розкішними червоними кетягами обвисає горобина. А липовий листок з почорнілими гострими зубчиками наче вкритий ніжним оксамитом.

Пожовкла трава припала до самої землі, і тільки крихітні блідо-червоні зірочки вереску милують око.

Високо в небі роблять прощальне коло запізнілі ключі журавлів. Вони летять у вирій і сумно курличуть, наче ще раз нагадують, що прийшла осінь. Десь угорі над нами перегукуються і дикі гуси. Холодно вже в рідних краях, ось вони й відлітають туди, де тепло. Тільки горобці літають навкруги та цвірінькають, бо їм нікуди поспішати.

Усе це і є ознаками найпрекраснішої пори року, оспіваної поетами та художниками, – золотої осені.

Твір-роздум. Моя країна

Ми живемо в прекрасному краї – Україні. Він славиться родючими землями з багатими врожаями, чудовою природою. Ми вивчаємо унікальні природні та кліматичні умови нашої країни на уроках приро

Дознавства. Високі шпилі Карпат, їх букові ліси, родючі землі центральної України, яскраве сонце кримських курортів, уславлена Слобожанщина – це все моя країна.

Але перш за все наш край відомий добрими працьовитими людьми. Що б не відбувалося – завжди українці відстоювали свободу і честь свого краю. У боротьбі з турками, польською шляхтою, німецько-фа шистськими загарбниками вирішальну роль відігравав народ. Люди вважали за честь померти, захищаючи своїх рідних від ворога. Так само народ самовіддано відбудовував свої міста й села.

У всі часи українцям були притаманні такі риси, як доброта, працелюбність, повага до інших людей, тяжіння до краси і духовності. Це є національними рисами нашого народу. Пересвідчитися в цьому я можу на прикладі своєї бабусі, яка живе в селі. Приїжджаючи до неї у гості, розумію, що для мене це найщасливіші дні. Бабуся – добра, лагідна людина, з любов’ю ставиться до мене. Вона часто розповідає мені історії про минуле, вчить поважати природу. Разом із нею ми працюємо на городі чи ходимо в ліс збирати білі гриби.

Я знаю, що головне для кожного з нас – бути вірним своїй Батьків-щині, бути її свідомим громадянином. І я намагаюся стати ним, бо прагну бути схожим на своїх батьків і мою улюблену бабусю.

Мінітвір. Палає вогнищем горобина

Кружляє різнокольорова хуртовина. Обриває осінь розкішне вбрання дерев, кидає його на дороги, несе в ріки і калюжі, ніби намагається змити яскраві, веселі фарби.

Ранки вже прохолодні. Ні-ні, та й вкриється трава сріблястим пилом. Правда, видаються погожі й теплі дні, і тоді здається, ніби знову повернулось літо. Та ненадовго. І ось знову дрібний холодний дощ, низьке похмуре небо, прощальні крики перелітних птахів.

З кожним днем все прозорішим стає ліс. Втрачає він свою таємничість, скидає на землю своє розкішне вбрання. І тоді запалають на лісових галявинах вогнища горобини. Довго палатимуть вони, освітлюючи ліс своїм холодним полум’ям, доки не налетять на них гомінкі жваві ватаги дроздів на веселий бенкет.

Горобина пишна та гарна з весни до осені. Весною світло-жовті, майже білі пухнасті шапки квітів прикрашають це дерево мереживною кроною. Чому мереживною? – спитаєте ви. Придивіться уважніше. Мереживною робить її листя. Чи не правда, здається, що хтось накинув на горобину сплетене мереживо? Поспіль на горобині почнуть вистачати ягоди, які з кожним днем будуть ставати жовтогарячими, потім все більш червонітимуть, поки нарешті не запалають яскравим вогнищем.

Не тільки на лісових галявинах можна зустріти це дерево. Висаджують його біля домівок, уздовж доріг. Горобина – одна з улюблених дерев українського народу.

Недарма її ласкаво називають горобинонькою.

Твір-опис. Каштанова алея

Неподалік від мого будинку є великий парк, який починається каштановою алеєю. Особливо неповторна вона навесні та ранньої осені.

Навесні на каштанах швидко з’являється велике листя, яке дивними візерунками тягнеться до сонця. Дерева такі розлогі, густі, що під ними легко сховатися від дощу. Коли каштани заквітають, здається, що їхні гілки уставлені білими різьбленими свічками. Увечері вони ніби світяться. Але це їхнє суцвіття: невеличкі піраміди утворюють білі з рожевою серцевинкою квіти, з яких і з’являються потім плоди-каштани.

Вони достигають восени, звисаючи гронами наїжачених кульок. Раз у раз чуєш, як один або кілька їхніх кожушків розпукуються, і круглясті лаковані каштанчики падають на алею. Або раптом відривається ціле гроно, з шумом падаючи в зелено-коричневе листя. Я дуже люблю, гуляючи у парку, знаходити нерозкриті кожушки й виймати звідти каштани. Звабливо ж бо побачити новий плід, який до тебе ще ніхто не бачив! Він темно-коричневий зі світлішими рисочками, лакований з шершавою плямочкою на боці. Саме з неї пробиватиметься паросток нового прекрасного деревця – каштана.

Твір з народознавства. Масляна



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз вірша довкола жовтий вечір ліг.
Твори з народознавства