Твір по роману Астафьєва “Сумний Детектив”
Роман “Сумний детектив” був опублікований в 1985 році, під час перелому в житті нашого суспільства. Він був написаний у стилі твердого реалізму й тому викликав сплеск критики. В основному відкликання були позитивними. Події роману актуальні й сьогодні, як актуальні завжди добутки про честь і борг, про добро й зло, про чесність і неправду. У романі описуються різні моменти життя колишнього міліціонера Леоніда Сошнина, що у сорок два роки виявився на пенсії через поранення, отриманих на службі. Пригадуються події різного років його життя.
Після того як умерли мати й батько, він залишився жити з тіткою Липою, що кликав Ліною. Він любив її, і, коли вона стала гуляти, він не міг зрозуміти, як вона могла кинути його, коли все життя віддала йому. Це був звичайний дитячий егоїзм. Вона вмерла незабаром після його одруження. Женився він на дівчині Лере, що врятував від хуліганів, що пристали. Любові особою не було, просто він як чимала людина не могла не женитися на дівчині після того, як його прийняли в
. Після цього був поранений у руку. Трапилося це, коли один раз він пішов утихомирити Ваньку Фоміна, і той йому проткнув плече вилами. Із загостреним почуттям відповідальності за всі й усіх, з його почуттям боргу, чесністю й боротьбою за справедливість він міг працювати тільки в міліції. Леонід Сошнин завжди думає про людей, мотиви їхніх учинків. Навіщо й чому люди роблять злочини? Він читає багато філософських книг, щоб зрозуміти це. І він доходить висновку, що злодіями народжуються, а не стають. По зовсім дурному приводі від нього йде дружина; після аварії він став інвалідом. Після таких колотнеч пішов на пенсію й виявився в зовсім новому й незнайомому йому світі, де намагається врятуватися “пером”. Пробити надрукування своїх оповідань і книг він не вмів, тому вони п’ять років пролежали в редактора Виття, “сіркою” жінки, на полку. Один раз на нього напали бандити, але він упорався з ними. Йому було погано й самотньо, тоді він подзвонив дружині, і вона відразу зрозуміла, що з ним щось трапилося. Вона розуміла, що він завжди жив якимсь напруженим життям.
І от у якийсь момент він по-іншому глянув на життя. Він зрозумів, що життя не повинна бути завжди боротьбою. Життя – це спілкування з людьми, турбота про близький, поступки один одному. Після того як він це усвідомив, його справи пішли краще: оповідання обіцяли надрукувати й навіть видали аванс, повернулася дружина, і якийсь спокій став з’являтися в його душі.
Головна тема роману – людин, оказавшийся серед юрби. Людина, що втратилася серед людей, що заплутався в думках. Автор хотів показати індивідуальність людини серед юрби з його думками, діями, почуттями. Його проблема полягає в тому, щоб зрозуміти юрбу, злитися з нею. Йому здається, що в юрбі він не довідається людей, яких добре знав раніше. Серед юрби вони всі однакові й добрі, і злі, і чесні, і брехливі. Всі вони стають однаковими в юрбі.
Сошнин намагається знайти вихід із цієї ситуації за допомогою книг, які читає, і за допомогою книг, які сам пробує писати. Мені сподобався цей добуток тим, що в ньому зачіпаються вічні проблеми людини і юрби, людини і його думок. Мені сподобалося, як автор описує родичів і друзів героя. З якою добротою й ніжністю він ставиться до тітки Грані й тітці Ліні. Автор малює їх як добрих і працьовитих жінок, які люблять дітей. Як описується дівчина Паша, відношення до неї Сошнина і його обурення на те, що в інституті її не любили. Герой любить їх всіх, і, мені здається, його життя через любов до нього цих людей стає набагато краще.
У добутку розповідається про життя двох невеликих городків: Вейска й Хайловска, про людей, що живуть у них, про сучасні вдачі. Коли говорять про маленькі міста, у свідомості виникає образ тихого, мирного місця, де життя, наповнена радостями, тече повільно, без особливих надзвичайних подій. У душі з’являється почуття умиротворення. Але помиляється той, хто так думає.
Насправді життя у Вейске й Хайловске тече бурхливим потоком. Молоді люди, напившись настільки, коли людин перетворюється у тварина, насилують жінку, що годиться їм у матері, а батьки залишають замкненим у квартирі на тиждень. Всі ці картини, описані, приводять читача в жах. Стає страшно й моторошно від думки про те, що зникають поняття чесності, порядності й любові. Опис цих випадків у вигляді зведень є, на мій погляд, важливою художньою особливістю. Чуючи щодня про різні події, ми часом не обертаємо уваги, а зібрані у романі, вони змушують зняти рожеві окуляри й зрозуміти: якщо це відбулося не з тобою, то не виходить, що це тебе не стосується. Роман змушує задуматися над своїми вчинками, оглянутися назад і подивитися, що ти зробив за прожиті роки. Після прочитання задаєш собі питання: “А що я зробив доброго й гарного? Чи зауважував я, коли людині поруч із мною було погано?” Починаєш замислюватися над тим, що байдужість є таким же злом, як і жорстокість.
Я думаю, що пошук відповідей на ці питання є метою добутку. У романі “Сумний детектив” Астафьєв створив цсистему образів. Автор знайомить читача з кожним героєм добутку, розповідаючи про його життя. Головним героєм є оперативний працівник міліції Леонід Сошнин. Він – сорокалітній чоловік, що одержав кілька поранень під час виконання службових обов’язків, – повинен піти на пенсію. Пішовши на заслужений відпочинок, він починає писати, намагаючись розібратися, звідки в людині так багато злості й жорстокості. Де вона в нього збирає? Отчого разом із цією жорстокістю існує в російських людях жалість до арештантів і байдужість до самих себе, до сусіда – інвалідові війни й праці? Головному героєві, чесному й сміливому оперативному працівникові, протиставляє міліціонера Федора Лободу, що служить, переходячи з однієї посади на іншу.
На особливо небезпечних виїздах він намагається життям не ризикувати й надає право знешкоджувати збройних злочинців своїм напарникам, і не дуже важливо, що в напарника немає табельної зброї, тому що він недавній випускник міліцейського учнлища, а у Федора є табельна зброя.
Часто герої добутку, які повинні викликати відразу, викликають жалість. Урна, що перетворилася з жінки, що займалася самодіяльністю, у п’яницю без будинку й сім’ї, викликає співчуття. Вона репетує пісні й пристає до перехожих, але стає соромно не за неї, а за суспільство, що відвернулося від Урни.
Але такі добутки потрібно читати, тому що вони змушують задуматися над сенсом життя, щоб не пройшла вона безбарвно й порожньо. Мені сподобався добуток. Я багато важливого винесла для себе, багато чого зрозумілО. Я познайомилася з новим письменником і точно знаю, що цей не останній добуток Астафьєва, що я прочитаю.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)