Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки “Бояриня”
Рідну землю не вибирають – на ній народжуються, там живуть. А якщо доводиться відтіля виїхати, то її ніколи не забувають, тому що це значить зрадити своїх корінь, свою пам’ять, самого себе. Тільки духовною єдністю з рідним краєм і живе людина. А виходить, якщо на Батьківщині відбувається трагедія, це озивається болем у людському серці. Боліло серце Лесі Українки за долю України
Вона звертається до історії рідного народу, у якій були не тільки знамениті, але й ганебні сторінки. Так, у драматичній поемі “Бояриня” поетеса зобразила
Україна залишилася десь далеко зі своїми картатими спідницями, різнобарвними стрічками, що вишитими сорочками. А головне – зі своєю волею, що, щоправда, уже хоче відібрати Москва. Оксана прагне цього не допустити, тому що розуміє, що українці, віддані своїй Батьківщині, ніколи не зможуть жити в неволі під або ярмом. Як не може й вона сама. Тому й умовляє свого чоловіка Степана втекти з докучливої Московщини в Польщу або на Волощину. А десь там, далеко, плаче кривавими слізьми рідна земля. Тому що її діти, подібні до Степана, забули про неї, відреклися від її. Такі ж люди, як Оксана, нічого не можуть зробити, тому що відрізані від рідної домівки й лише тужать про нього. Вони вірні патріоти, які, однак. нічого не зробили для того, щоб щось змінити. Оксана говорить: “От, здається, руки чисті, а все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась іржа…”. Здається, серця всіх українців покрила іржа, а за це буде розплачуватися рідний край, розплачуватися кров’ю. Якщо гине Батьківщина, людина повинен її захистити, щоб не стати потім “іржею”. Можна носити й боярське одіяння, але мати серце щирого українця, здатного допомогти рідному краю. Я думаю, тому наша країна й вижила, що були в нас люди, здатні на все заради щастя рідної землі